часу це чудово вдавалося.
Потім прийшов лист з Харкова. Мама вийняла його з поштової скриньки, довго крутила в руках, перш ніж відкрити, потім усе-таки розірвала конверт і прочитала.
– Валентин розлучився з жінкою, – сказала, звертаючись до увімкненого телевізора.
– Ну то й що? – грубувато спитала Саша.
Мама склала листа назад у конверт і пішла до себе в кімнату. Саша вимкнула телевізор і засіла за підручник, по десять разів перечитувала параграф з історії – і не розуміла ні слова. Поляни, древляни… Їх проходили, здається, в п’ятому класі, і ти ба – в програмі є…
А може, все обійдеться? Мало які стосунки бувають у людей. Звісно, погано, що він розлучився з жінкою… І ще гірше, що про це написав…
Задзвонив телефон. Намагаючись думати про полян та древлян, Саша взяла слухавку.
– Алло?
– Добрий вечір, Сашо. Це я.
Світила настільна лампа. Лив дощ за вікном. Лежав розгорнутий підручник. І все таке реальне, буденне. І – цей голос у слухавці.
– Ні, – тихо сказала Саша. – Вас…
У неї ледь було не вирвалося: «Вас не буває». Та вона прикусила язика.
– Скільки монет?
– Тридцять сім.
– А скільки було?
– І було тридцять сім. Чесне слово.
– Я чекаю внизу біля під’їзду. Спустись на хвилинку.
І – короткі гудки в слухавці.
Монети зберігалися в старому гаманці, у глибині шухляди за стосиком книжок та конспектів. Саша розстібнула стару залізну блискавку, висипала вміст на стіл. Завмираючи, перелічила. Як і раніше, тридцять сім.
Вона поклала гаманець у кишеню плаща. Сунула босі ноги в чоботи. Накинула плащ прямо на халат. Узяла ще не висохлу парасольку. Зняла з вішалки ключі.
Двері в мамину кімнату й далі були зачинені.
– Я зараз, – сказала Саша в простір. – Я… піду пошту заберу. Спустилася вниз по сходах, не чекаючи ліфта. Сусід з п’ятого поверху заходив у під’їзд, весь мокрий, з величезним мокрим псом на повідку.
– Здрастуйте, – сказала Саша.
Сусід кивнув. Пес труснув мокрою гривою, розсипаючи бризки.
Саша вийшла під дощ. Було вже темно, світилися вікна в сусідніх будинках, кленове листя лежало на чорному глянсовому асфальті, неначе кольорові латки.
На мокрій лаві сидів чоловік у темно-синьому, як у Саші, блискучому од дощу плащі. Чорні окуляри він замінив на димчасті, але темрява осіннього вечора робила їх цілком непроникними.
– Привіт, Сашо. Злякалася?
Вона не чекала такої іронічної, приятельської інтонації. Здригнулася. Холодний вітер, пробравшись під нашвидкуруч накинутий одяг, лизнув голі коліна.
– Давай гроші.
Вона віддала йому монети разом з гаманцем. Він зважив мішечок на долоні, кивнув, сховав.
– Добре.
