що лилася з неба. У центрі парку була кругла клумба, доріжки вилися навколо неї кільцями, Саша побігла по найкоротшій. Не розбираючи дороги, раз у раз влітала в калюжі: холодна вода розліталася з-під кросівок, обляпала спортивні штани до колін і вище. Саша бігла, зціпивши зуби. У животі в неї булькало майже так само, як під ногами: ледь чи не літр води було випито перед виходом з будинку. Саша ледве терпіла. Одне коло… Друге.
Вона сповільнила крок. Зупинилась. У всьому парку не було ні душі. Крізь напівголі гілки просвічував далекий ліхтар. Ступаючи по мокрому листі, Саша залізла в кущі, які обсипали її градом крапель, і, проклинаючи все на світі, виконала останню частину ритуалу. Гірко порівняла себе з собакою, яку вивели на прогулянку.
Похід у кущі приніс їй полегшення – закономірне, враховуючи кількість рідини, яку Саша умудрилася в себе влити. Розпач угамувався, й навіть сльози висохли. О пів на шосту ранку вона відімкнула двері квартири своїм ключем, у мокрих шкарпетках прокралась у ванну, сховала костюм та розкислі кросівки у схованку під раковиною й стала під гарячий душ.
Через хвилину її знудило. Монети вилетіли на дно ванни, жовті кружальця на білій емалі. Саша докупалася, перевела дух, зібрала їх на долоню. Чотири монетки, з округлим знаком на аверсі й нулем на реверсі. На вигляд дуже старі, наче пролежали роки й роки у замкнених скринях, у невідомих скарбах…
Через п’ятнадцять хвилин Саша заснула у своєму ліжку, міцно й безтурботно, як не спала вже давно. І коли через годину з гаком мама прийшла будити її до школи, послалася на хворобу й не встала.
…Та й навіщо їй ходити до школи?
Удень подзвонила репетиторка. Саша збрехала, що занедужала. Репетиторка суворо попросила надалі попереджати – заздалегідь.
Увечері планувалися курси в універі. Саша не пішла. Лежала, закинувши підручники, й думала.
Навіщо все?
Світ улаштований геть не так, як вона думала раніше. Видимий зв’язок подій – закономірності, випадковості, події й будні – не більше, ніж ширма для іншого життя, невидимого й незбагненного. Якщо існує на світі – справді існує – чоловік у темних окулярах, якщо в його руках сон, ява, нещасні випадки… Навіщо тоді ходити до школи, навіщо вступати в інститут? Якщо в одну мить усе може зникнути, зруйнуватися тільки тому, що у неї, в Саші, не подзвонить вчасно будильник?
Повернулася з роботи мама. Стурбовано про щось розпитувала, міряла Саші температуру, хитала головою.
– Перевчилася? Щось рано, жовтень надворі, навчальний рік тільки починається. Я ж тобі казала: піди в неділю погуляй! Сходи в кіно… Подзвони однокласницям, ти ж з кимось спілкуєшся?
– Не хвилюйся, – відповідала Саша механічно, як магнітофон. – Усе буде добре.
І додавала про себе: «Якщо я, звичайно, покажу себе дисциплінованою людиною».
Увечері вона завела три будильники: свій, мамин електронний і ще один – старий бабусин. Цілу ніч то засинала, то прокидалася в холодному поту, дивилася на циферблати – перша ночі, за чверть друга, пів на третю…
О пів на п’яту
