зауважив Валентин. – А тепер…
– У крайньому разі, – сказала Саша зненацька для себе, – піду й вступлю десь-інде.
– Себто як?!
– У світі багато хороших інститутів, – кинула Саша й швиденько вийшла до себе в кімнату.
Мамин і Валентинів голоси ще довго не стихали. Сперечалися.
Авжеж, вона пролетіла. Ніхто й не сумнівався. Вивісили списки, Саша зі своїми балами опинилася під рискою.
Мама до такого повороту подій була готова. Заздалегідь було ясно, що високих балів Саша не набере, і відмінний атестат їй мало чим допоможе.
– Ти слушно казав, – зі стриманою гіркотою сказала мама Валентинові. – Хоч скільки репетиторові не плати… Треба було комусь дати на лапу. Це я винна. Треба було… Часи інші…
– То що їй – в армію йти? – з награною веселістю відгукнувся той. – Вона ж не хлопчик. Попрацює рік, сьорбне дорослого життя…
Саша роззявила рота. Набрала побільше повітря…
І нічого не сказала. Вирішила перечекати ще кілька днів.
Був серпень. Спека змінилася дощами. Мама взяла на роботі коротку відпустку: вони з Валентином збиралися, нарешті, одружитися.
– Скромно, – говорила мама, зачісуючись перед дзеркалом, поблискуючи очима. – Розпишемось і поїдемо на кілька днів на базу відпочинку… Ми там були, Сашо, пам’ятаєш, там такі дерев’яні будиночки й зовсім поруч річка, ліс…
– Дощі, – сказала Саша.
– Ну, не назавжди. Зрештою, там і в дощ добре. Там є такі навіси… Під ними можна палити багаття, смажити шашлики…
– Мамо, – сказала Саша, ніби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в інститут. В Інститут спеціальних технологій міста… міста Торпи.
Мама обернулася. Дві шпильки стирчали у неї з рота, мов тоненькі вампірячі ікла.
– Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз із універом так вийшло… Ну, я провчуся в Торпі рік. А потім, можливо, переведусь.
Про переведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнілі, округлені мамині очі.
– Якого міста? – мама виплюнула шпильки.
– Торпа.
– Де це?
– Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендія.
– Інститут… чого?
– Спеціальних технологій.
– Яких технологій! Ти ж гуманітарій!
– Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провінційний. Але там…
Саша затнулася. Мама дивилася на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.
– Сашо, скажи, що ти пожартувала.
Саша вийняла з кишені рудуватий папірець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощів та сліз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробігла його очима. Подивилася знову на Сашу.
– Послухай, тут дата – червень… Звідки він у тебе?
– Одержала
