style="font-size:15px;"> Підпису не було.
Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.
Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.
Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці приглядаються до них з Костею. Вона знову відчула себе самотньою і беззахисною.
Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.
– Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко, правда?
Саша мовчала.
Автобус зупинився на маленькій площі, під навісом звичайної зупинки.
– Торпа, – сказав водій. – Приїхали.
Саша дочекалася, поки вийдуть два підозрілі хлопці, і потім уже вибралася слідом за Костею з автобуса. Водій передав їм валізи, сів у своє крісло, газонув – і автобус зник з очей перш, ніж Саша й Костя встигли озирнутися.
Вони знову були самі. І бабуся, і жінка з лопатою, і хлопці десь ділися.
– І в кого тут питати дорогу? – саркастично поцікавився Костя.
– Он покажчик є, – сказала Саша придивившись. – От: «Сакко і Ванцетті, 1,5 км».
Півтора кілометра шляху вони подолали чи не за півгодини – Костя хекаючи тяг обидві валізи. Сакко і Ванцетті виявилася непомірно довгою вулицею, і починалася зі сто чотирнадцятого будинку – далі нумерація спадала. Тротуари то ставали широчезні, то геть зникали. Вулиця то ширшала, наче річка у повінь, і ставала бульваром, то раптом стискалася й перетворювалася на ущелину.
– Стильне містечко, – бурмотів Костя.
Камінь і облуплена штукатурка. Батоги винограду та плюща розляглися на ринвах. Герань у підвісних вазонах. Саша крутила головою: ось триповерховий особнячок, схожий на замок, із затишними алебастровими химерами. Ось похмура бетонна будівля зі стародавніми промисловими кондиціонерами, повішеними на вікна ззовні. Он дерев’яна руїна, на даху якої встигла випнутися молода берізка.
Під кожним карнизом неодмінно ліпилися ластів’ячі гнізда. Птахи пронизували
