style="font-size:15px;"> – А де гуртожиток? – отямившись, запитала Саша.
Гуртожиток містився в глибині двору, потрапити в нього можна було або з будівлі інституту, або з вулиці Сакко і Ванцетті по тісному, темному й смердючому провулку. Саша, оцінивши провулок здалеку, вирішила після настання темряви й носа туди не потикати.
Зовні гуртожиток нагадував облуплений, бувалий у бувальцях барак. Вхідні двері виявилися замкненими. Костя постукав зігнутим пальцем, потім кулаком, потім обережно гупнув ногою.
– Дивно, – сказала Саша. – Сплять вони чи що? Котра година?
Костя обернувся, щоб їй відповісти, у цю мить двері скрипнули й відчинилися. Костя відступив, ледь не гепнувшись з порога.
У дверях стояв високий, баскетбольного зросту хлопець з чорною пов’язкою через праве око. Був він болісно худий і якийсь перекошений, наче одну половину тіла в нього скорчила постійна судома. Його єдине око, блакитне, подивилося на Костю й переметнулося на Сашу Саша позадкувала.
– Першокурсники? – спитав хлопець сиплим, наче зірваним голосом. – Поселятися? Ордери є? Заходьте…
Хлопець зник у темряві, залишивши відчинені двері. Саша й Костя перезирнулися.
– Ми теж такі будемо? – з перебільшеною покірністю поцікавився Костя. Саша промовчала: жарт здався їй невдалим.
Вони зайшли. Зсередини барак був трохи веселіший, ніж ззовні: коричнева лінолеумна підлога, стіни, пофарбовані синьою фарбою до рівня очей і потиньковані вище, сходи з залізним поруччям. Звідкись виривалися струмені пари і чувся шум води в душі.
– Сюди, – одноокий хлопець вигулькнув за канцелярським столом, над яким висів фанерний щит з багатьма ключами. – Ти, дівчинко, підеш у кімнату двадцять першу, це другий поверх. А ти, хлопчику, у сьому, це по коридору праворуч. Від двадцять першої ключ ось. А у сьомій живуть два другокурсники, вони вже приїхали.
– Ви тут працюєте? – нерішуче спитала Саша.
– Підміняю. А так учуся на третьому курсі. І звати мене Вітя.
Хлопець підморгнув єдиним оком і засміявся. Половина лиця лишалася при цьому нерухомою, тільки куточок рота поїхав кудись униз. Дивитися на цей сміх було так моторошно, що Саша трохи не розридалася.
Підхопивши валізу, не відчуваючи її ваги, вона майнула нагору по сходах. Там був такий самісінький коридор, тьмяно блищав лінолеум, на білих дверях, пофарбованих олійною фарбою, темніли номерки. Саша дійшла до номера «двадцять один», тремтячою рукою запхнула ключа у дверну шпарину і, після хвилини гарячкових зусиль, одімкнула.
Три панцирні ліжка під смугастими матрацами. Три письмові столи, три тумбочки. Дверцята вбудованої в стіну шафи. Велике вікно, відчинена кватирка, пилюка на підвіконні. Саша затягла всередину валізу, сіла на найближче ліжко й розридалася.
Хвилин п’ять вона оплакувала своє життя й свою біду, коли в коридорі пролунали кроки. Саша ледве встигла витерти сльози: у двері постукали й одразу, не чекаючи відповіді, зайшли дві
