style="font-size:15px;"> Саша мовчала.
– Завтра вранці треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять друга. Ти чуєш?
– Я поїду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.
– Сашо, – докірливо сказав Валентин. – Ну навіщо ти так?
Рятуючись, Саша встала з-за стола. Залишивши незайманою свою порцію, пішла в кімнату, залізла під ковдру й вдала, що спить. Мама й Валентин говорили голосно, крізь стіни й крізь ковдру до Саші долинали уривки фраз.
– Заспокойся, – говорив Валентин. – Та заспокойся ти! Самостійність…
– Вона неповнолітня!
– Вони дорослішають… їм хочеться… зрештою, це ж не край світу…
Голоси поступово стихали – напруга спадала. Саша заплющила очі. Все складається якнайкраще: мамі й Валентину зручно буде залишитись у квартирі вдвох. Зараз вони поговорять-поговорять, та й відпустять Сашу до невідомої Торпи, де її чекає казна-що…
Її роздирало надвоє. Якщо мама погодиться легко – Саша образиться навіки. Якщо ж мама стане стіною… а так воно, схоже, й буде…
Ні, не буде. Ось уже на кухні сміються. Домовилися. П’ють чай. Вирішили: у дівчинки своя доля, вона самостійна, нехай їде хоч до чорта в зуби! Задоволені. Ось ми які прогресивні. А що? Безліч школярів отак їдуть з дому через літо після випуску. Назустріч дорослому життю… В гуртожиток…
Саша стягла з лиця ковдру. За вікном, за щільно запнутими шторами, досі було світло. Восьма година. Пів на дев’яту. Серпень. До початку занять лишилося три тижні.
У двері Сашиної кімнати неголосно стукнули.
– Це я, – сказав Валентин. – Поговоримо?
Вони знайшли місто Торпу в атласі автомобільних доріг. Прозорий кружечок на карті, саме в тому місці, де аркуш потерся на згині.
– Місто, – гмикнув Валентин. – Скоріше, селище міського типу. Ну який там може бути інститут?
Саша показала йому рудий папірець. Він довго його розглядав, крутив у руках, супився.
– Ти що, подавала туди документи?
– Ні… Тобто так.
– Але ж твої документи лежали в університеті!
– Туди можна копії… Крім того, в універ мене все одно не взяли.
– Інститут спеціальних технологій, – знову прочитав Валентин. – Що це за технології? Спеціальність твоя майбутня як називається?
– Спеціальний технолог, – сказала Саша.
Валентин насупився:
– Ти що, знущаєшся?
– Ні, – Саші було дуже ніяково. – Спеціальність там обирають на третьому курсі. Або на четвертому. Я точно не знаю.
– Не знаєш, а готова їхати?
– Якщо мені не сподобається, я повернуся, – сказала Саша зовсім тихо. – Чесне слово. Якщо виявиться, що це поганий інститут – я приїду назад. Тільки скажіть мамі, нехай вона не хвилюється. Мені треба туди поїхати. Дуже треба. Річ не в тому, що… зовсім не в цьому. Мені просто треба.
Вона
