ще по якійсь вулиці, усе далі від центру, самі не знаючи куди. Спершу говорила Саша, розповідала про ранкові купання, про золоті монети, про пробіжки в парку й про дорогу до Торпи. Потім почав розповідати Костя. Його історія була набагато простіша.
– …І він мене просто змусив. Якби я знав, що тут таке… Я пішов би в армію.
– Не пішов би, – сказала Саша.
Костя здивовано на неї покосився.
– Мій батько від нас пішов, як я була маленька, – повідомила Саша. – В іншу родину… І більше не з’являвся. Усе життя ми з мамою. Завжди – з мамою. І… найбільший страх, знаєш, який? Що з нею щось станеться. Я от згадую, що робив і що говорив Фарит… він же прямо не погрожував. Він дозволив моєму страхові – ніби як самому – вивільнитися й мене накрити. Повністю. І мій страх привів мене сюди… і тримає тут. І буде тримати.
Вулиця раптом урвалася. Саша й Костя проминули два останні, на вигляд нежитлові, будинки й ні з того ні з сього вийшли на берег невеликої, але відносно чистої річки. Трава підходила до самого берега. На дерев’яній кладці стояв рибалка в просторій куртці з каптуром.
– Ого! – сказав Костя. – Може, й купатися можна?
Саша спустилася за ним до води. Трава горнулася до ніг. Хиталися очерети, на тому березі квакали жаби. Костя сів на повалене дерево, старе, давно вже без кори, подекуди вкрите мохом. Саша опустилася поруч.
– Цікаво, тут щось ловиться? – запитав Костя, понизивши голос. – Я якийсь час любив це діло… І на зимову риболовлю їздив, і…
Рибалка сильно смикнув жилку. Над водою злетіла срібна рибинка завбільшки з долоню, зірвалася з гачка й упала до Сашиних ніг. Застрибала на траві. Рибалка обернувся.
Тепер на ньому не було окулярів. Карі очі Фарита Кострицького дивилися цілком радо.
– Добрий вечір, Олександро. Добрий вечір, Костю. Сашо, подай мені рибку, будь ласка.
Саша піднялася. Нахилилася. Рибина тремтіла в неї в долоні; розмахнувшись, Саша щосили жбурнула її у воду. Розійшлися кола. На долоні лишилося кілька лусочок.
– А тепер ловіть, – сказала Саша дзвенячим голосом. – Тільки ноги не промочіть.
Кострицький посміхнувся. Поклав вудку на траву. Розстебнув куртку й сів на повалений стовбур поруч з сином. Саша лишилася стояти. Костя напружився, але встати не наважився.
– Як навчання? Однокурсники, викладачі, – освоюєтеся?
– Я вас ненавиджу, – сказала Саша, – і знайду спосіб з вами поквитатися. Не тепер. Потім.
Кострицький неуважно кивнув:
– Розумію. Ми повернемося до цієї розмови… через якийсь час. Костю, ти теж мене ненавидиш?
– От що мене цікавить, – сказав Костя, нервово потираючи коліно. – Ти насправді… ти можеш робити так, щоб ява ставала сном? Чи це гіпноз? Чи ще якийсь фокус?
Так само посміхаючись, Кострицький розвів руками, ніби говорячи – ну от, так вийшло.
– І ти можеш керувати нещасними випадками? – продовжував Костя. – Люди хворіють, умирають, потрапляють під машини…
– Той,
