у голосі Кравця промайнуло роздратування. Женя здригнулась, але змусила себе продовжувати:
– Якщо я не хочу далі вчитися… Хочу забрати документи. Можна це зробити прямо сьогодні?
В аудиторії знову стало тихо. Костя промовисто глянув на Сашу. У Лізи Павленко загорілись очі.
– Дуже важливо розставити всі крапки над «і», – холодно повідомив Кравець. – Ви пройшли серйозний конкурс і вступили в солідний інститут, який не терпить сумнівів, метань і інших дурниць. Документів забрати не можна. Ви будете вчитися тут – або вас відрахують за неуспішність з одночасним вміщенням у труну. Ваші куратори, Фарит Кострицький та Лілія Попова, залишаються з вами до п’ятого курсу – в їхні обов’язки входить забезпечувати вам стимул для старанного навчання. Я сподіваюся, кожен з вас уже встиг як слід познайомитися зі своїм куратором.
За хвилину перед цим Саші здавалося, що тихіше бути не може, але тепер над столами розляглася просто вбивча тиша. Мертва.
– Розкрили підручники на сторінці три, – буденно сказав Кравець. – Читаємо параграф номер один, повільно, вдумливо й не пропускаючи ні букви. Почали, – він сів за стіл і ще раз обвів аудиторію поглядом.
Саша розгорнула підручник. На внутрішній обкладинці не було ніякого тексту – ні авторів, ні вихідних даних. «Текстовий модуль 1, параграф номер 1». Сторінки пожовкли, куточки їх обтріпалися, шрифт був найзвичайнісінький – як у всіх підручниках…
Саша почала читати.
І спіткнулася на першому ж рядку. Слово за словом, абзац за абзацом – книга складалася з цілковитої абракадабри.
Першою її думкою було: друкарський брак. Вона скосила очі в підручник до Кості, одночасно він зазирнув у її підручник.
– У тебе теж таке?
– Розмови, – неголосно сказав Кравець. – Читаємо. Уважно. Я попереджав, що буде важко.
– Це не по-нашому, – тихо пискнула Аня Бочкова.
– А я не обіцяв, що буде по-нашому. Читайте мовчки, про себе. Час іде.
Саша опустила голову.
Хтось засміявся. Хихикання промайнуло по аудиторії, як епідемія, – від вогнища до вогнища, але Кравець ніяк не відреагував. Сміх затих сам собою. Саша продиралася крізь довгі, безглузді комбінації букв, і в неї волосся ставало дибки. Їй здавалося, що хтось услід за нею повторює ці звуки в темній кімнаті з дзеркалами замість стін, і кожне слово, відбившись по багато разів, набуває сенсу, але до цієї миті Саша вже заходить на два абзаци вперед, і сенс одлітає од неї, наче дим од швидкого паровоза…
Коли параграф – досить короткий – закінчився, вона була мокра з голови до п’ят. Насилу перевела дух. П’ять абзаців аж наприкінці було виділено червоним.
З коридора продзвенів дзвінок.
– Завдання додому, – сказав Кравець. – Параграф прочитати тричі від початку до кінця. Те, що надруковане червоним, вивчити напам’ять. Назубок. Визубрити. Завтра в нас на третій парі індивідуальні заняття, список складе Кострицький.
– Чому я? – зметнувся Костя.
– Тому
