він точно твій батько?
– Очевидно, так, якщо мене звати Кострицький Костянтин Фаритович!
– Чорт, – сказала вражена Саша.
Група «А» струмочком влилася в невелику аудиторію, схожу на шкільний клас. Коричнева дошка з ганчіркою та крейдою на поличці посилювала подібність. Ледве встигли розсістися, прилаштувати на підлозі сумки, як у коридорі деренчливо продзвенів дзвінок, і одночасно – секунда в секунду – зайшов Кравець: довгий світлий «хвіст» на спині, окуляри на кінчику носа, пильний погляд поверх вузьких скелець.
Відсунув стільця перед масивним викладацьким столом. Сів. Сплів пальці.
– Ну що ж… ще раз вас вітаю, студенти.
Мертва тиша була йому за відповідь, тільки билася об шибку очманіла муха. Кравець розгорнув тонкий паперовий журнал, пробіг очима список:
– Ґольдман Юлія.
– Є, – почулося з задньої парти.
– Бочкова Ганна.
– Є, – сказала товстенька дівчинка з хворобливо-блідим лицем.
– Бірюков Дмитро.
– Є.
– Ковтун Ігор.
– Є.
– Кострицький Костянтин.
По аудиторії пробіг вітерець. Повернулося багато голів. Костя напружився.
– Тут, – сказав здавленим голосом.
– Коротков Андрій, – незворушно продовжував Кравець.
– Є.
– М’ясковський Денис.
– Тут!
Саша слухала переклик, водячи ручкою по краю паперової сторінки. Дев’ятнадцять душ. У них у класі було майже сорок…
– Павленко Єлизавета.
– Я, – сказала Ліза.
– Самовій Олександра.
– Я, – видихнула Саша.
– Сокирко Євгенія.
– Є, – пробурмотіла маленька, дуже юна на вигляд дівчинка з двома довгими косами на плечах.
– Усі на місці, – задоволено визнав Кравець. – Діставайте зошити, розкривайте на першій сторінці, пишіть згори: Кравець Олег Борисович. Якщо хто не зрозумів, я викладатиму у вас спеціальність.
Першокурсники зашаруділи. У Кості не виявилося зошита. Завбачлива Саша вирвала для нього аркуш.
– На майбутнє: підручники й зошити носити на кожне заняття. З приводу підручників, – Кравець одімкнув дерев’яну шафу в кутку й вийняв стос книжок. – Самовій, роздайте товаришам книжки.
Саша, вірна синдрому відмінниці, встала перш, ніж здивувалася. Учителеві навіть з найкращою пам’яттю треба було кілька днів, щоб запам’ятати імена та прізвища учнів. Кравець запам’ятав усіх з першого разу – або навіщось виділив тільки Сашу?
Вона взяла з його рук важкий стос, що пах старою бібліотекою. Книжки були однакові й не дуже нові. Саша пройшла по аудиторії, викладаючи на кожний стіл по два екземпляри.
На обкладинці був абстрактний візерунок з кольорових кубиків. Чорні букви складались у два слова: «Текстовий модуль». Унизу стояла велика цифра «1».
– Книжки
