зазвичай у вовків, очі виглядали каламутними і налилися кров'ю, а голова понуро і безнадійно була опущена. Тварина весь час блимала на сонячному світлі і здавалася хворою. У той час як він на нього дивився, він знову засопів і закашляв.
«Це, принаймні, – дійсність», – подумав він і повернувся в інший бік, щоб переконатися, що галюцинації вже немає. Але море все ще блищало далеко, і корабель було чітко видно. «Невже це справді дійсність?» Він закрив очі і деякий час розмірковував. І раптом зрозумів. Він йшов не на північ, а на схід, йдучи від річки Дізи, рухаючись в напрямку Долини Мідних Рудників. Цей широкий і повільний потік – Мідна Річка. Мерехтливе море – Льодовитий океан. Корабель – китоловне судно, що зайшло далеко на схід з гирла річки Маккензі. Воно стояло на якорі в затоці Коронації.
Він згадав карту, яку побачив колись в конторі Компанії Гудзонова затоки, і все стало для нього ясним і зрозумілим.
Він звернувся до справ, які не терпить зволікань. Обмотки виявилися зношеними, і ноги його перетворилися на безформні шматки м'яса. Ковдру він вже втратив; рушниці і ножа теж не було. Він втратив десь шапку з пачкою сірників в підкладці. Але сірники на його грудях збереглися сухими в тютюновому кисеті і в пакеті з вощеного паперу. Він подивився на годинник. Він показував чотири години і все ще йшли. Очевидно, він їх машинально заводив.
Спокій і холоднокровність не полишали його. Незважаючи на надзвичайну слабкість, болю він не відчував. І голодний він не був. Думка про їжу не особливо його турбувала, і свідомості він не втрачав. Відірвавши матерію штанів знизу до колін, він обмотав її навколо ніг. Якимось чином йому вдалося зберегти жерстяний казанок. Він усвідомлював, що у нього поереду важкий шлях до корабля, і вирішив спершу напитися гарячої води.
Його рухи були повільні, і він тремтів, як у лихоманці. Зважившись встати, щоб йти збирати сухий мох, він виявив, що не може піднятися. Він повторив спробу – так само безуспішно – і потім задовольнявся тим, що поповз на руках і ногах. Довелося проповзти повз хворого вовка. Тварина неохоче відсунулася, облизуючи губи ослаблим язиком. Він зауважив, що язик цей був не червоний, як зазвичай, а жовто-бурий і покритий якимось сухим нальотом.
Випивши казанок гарячої води, подорожній знайшов, що може не тільки стояти, але навіть рухатися – втім, так, як міг би пересуватися і вмираючий. Вже щохвилини він був змушений відпочивати. Його хода була слабкою і невірною, і його рухи схожі на рухи хворого вовка. Йшов він повільно, і коли темрява приховала мерехтливе море, виявилося, що за весь день він пройшов тільки чотири милі.
Вночі він не раз чув кашель хворого вовка і мукання оленів.
Він знав, що хворий вовк тягнеться його слідом, сподіваючись, що людина помре першою. Вранці він побачив звіра, який спостерігав за ним жадібним і голодним поглядом. Звір напівлежав-напівстояв, з хвостом між ногами – як нещасна, кинута собака, – і тремтів від холоду,
