в неї просто заплітається язик, але, напевне, так здавалося лише мені, бо люди якось розуміли її й одразу бігли у свої вагони. Я завжди просто дивилася на квитки (в яких, в принципі, теж чорт ногу зломить) і так знаходила свій вагон. Чомусь любила помічати, які виснажені та розтріпані виходять люди з потягів, а які щасливі сідають у них.
У голові прокрутились усі мої поїздки, під час яких я також була щасливою, але яких, насправді, було дуже мало. Я уважно спостерігала за людьми, що виходили з вагонів і прямували до мене, але думки були десь не тут. Такі завтики часто траплялися. У моєму полі зору вискочила розмита постать хлопця. Чорне кучеряве волосся десь по плечі, крізь яке пробивалися промені сонця… Високий зріст… Набитий речами портфель у руці. Начебто нічого незвичного. Та коли мій фокус спрацював, я побачила, що це той самий чувак із мого університету, який із першого дня навчання встиг мене дістати. Я поглянула на свою шаурму, а потім підвела голову і перелякалася так, що ледь не залишила своє гівно тут, на сходах, поряд із пташиним. Він стояв переді мною, і сонце, яке врешті-решт вперше за декілька днів вийшло, засліпило мене, тому я бачила лише контури його тіла.
– Невже ти переслідуєш мене? – задоволено спитав хлопець.
– Що? – підвела голову і вмить скривилася від насичення сонячних променів.
– Це ти вже вдруге не даєш мені спокійно поїсти, – кинула я, подрібнюючи щелепами шматки тугого м’яса.
– Не бачив ще людей, які настільки вперто не хочуть іти на контакт, але не переживай, це ненадовго, – він широко всміхнувся і саме цим чомусь злякав. У сучасному світі люди не так часто діляться з нами щирими посмішками, бо чогось бояться, а коли все-таки діляться, то нас від незвички це насторожує. Я не встигла нічого сказати, бо хлопець уже прямував до пішохідного переходу, а я лише провела його зневажливим поглядом і повернулася до трапези.
Доївши через декілька хвилин свою шаурму й потріпавши від бруду свій худорлявий зад, я викинула в смітник серветки та целофанову торбинку, які йшли в додаток із шаурмою, закинула на плечі рюкзак і пішла до того ж пішохідного переходу, але вкупі вже з іншими, ніж він, людьми.
Додому я вирішила йти пішки. Це повинно було б зайняти не більше тридцяти хвилин. На відстані між вокзалом і будинком був шматок дороги, що тягнувся через невеликий перехід, у якому вдень люди продавали квіти, які, напевне, ніколи ніхто не купував, оскільки навіть до вечора квітів у них на прилавках (якщо це можна так назвати) не меншало. Але чомусь ці люди роками продовжували вперто стояти там і продавати. Коли я поверталася додому, у переході вже не було нікого. Мене лякала темрява, але я вважала, що саме страхом треба бороти страх. Тобі справді легшає, коли ти впускаєш страх у своє життя, а потім просто попускаєшся, бо в цьому немає сенсу, бо потрібно зізнатися, що насправді ти боїшся того, що у тебе в голові.
Дивлячись під ноги, я помічала, як залишки болота обсипалися з моїх кедів на вже сухий від сонця, але досі
