на мене, наче я зловила його на якомусь маленькому злочині. А злочин цей полягав у коротких поглядах на мене.
– Окей, – швидко відрізала я, протерши очі. – Побіжу я.
– Ти дійдеш сама? – насторожено подивися на мене хлопець, і цей злочинний погляд раптом кудись зник, наче його ніколи й не було. – Як ти почуваєшся?
– Все добре завдяки тобі, – трохи засоромилась. – Ще раз дуже дякую за порятунок і каву, – щиро відповіла я, вставши з-за столу.
Денис провів мене в коридор, там стояли мої білі брудні кеди та наплічник, який таки залишився зі мною. Я взялася зав’язувати шнурівки, здавалося, що я робила цю дію цілу вічність. Немічно в’язала пальцями петлі та закручувала їх у вузлики. Один, а потім другий. Наче цілий день. Довго і нудно. Наче не могла розімкнути це коло.
– Бувай, побачимося в університеті. Дай знати, як доберешся додому, – кинув услід Денис.
– Так… Бувай, – махнула рукою на знак прощання.
Я спустилася до виходу з під’їзду, важко відчинила двері та вдихнула запах ранкового повітря. Кисень дістався мозку, і я подумала: «А як же я дам йому знати, що вже вдома?» Цей дивак не давав мені свого номера, напевне, він таки справді «того»…
Вийшовши з під’їзду, я зрозуміла, що не знаю місця, де знаходжуся. Усе місто загалом було для мене новим і невідомим, а тут ще й опинилася в абсолютно іншому районі. Я ж бо знала лише сполучення «вокзал – квартира – універ». Якимось дивом я знайшла автобусну зупинку й усю дорогу моніторила карту в смартфоні, і, на щастя, проїхавши декілька зупинок, опинилась у своїй місцевості. Дітей у ґумаках тепер не було, а мокре повітря ще залишилося. Можливо, саме воно поглинуло дітей. І крихітні ґумаки також. Таке вологе й затяжне, воно наче приклеювало тебе до землі, затягувало в дорожні ями, ніби хотіло залатати їх тобою. Ще трохи, і я була б уже в цих ямах, ноги не трималися, вилітали з кедів, які я так і не змогла нормально зашнурувати. Залишилося дійти якихось декілька метрів. Декілька метрів – і опинитись у своєму ліжку, в обіймах ватяного покривала, яке вже потроху точила міль.
Двері… Під’їзд… Поштові скриньки… П’ята, сьома, десята квартира… Моя була дванадцята. Ще трохи… Голова була занадто важка, щоб тримати її рівно, тому я дивилася на сходи перед собою. Дихати було важко. За мить я вже лежала у своєму ліжку, накрита покривалом. Навіть не пам’ятаю, як відчинила квартиру та знайшла кімнату. Тепер вже точно вдома. І знову сама. Цілком і повністю. Лише міль цілувала моє покривало. Напевне, з часом вона добереться до того, хто лежатиме під ковдрою. І що залишиться тоді?
7
Прокинулась об одинадцятій вечора від шуму за вікном. Ці довбойоби вивозять сміття, коли люди вже сплять. Над моєю головою лунали жорстокі розмови. Сусіди… Я ще не встигла ні з ким тут познайомитися, та й не вважала це за потрібне. Однак тепер я знаю, що поверхом вище живуть люди, очевидно, з відкритими претензіями один до одного. Чому вони постійно
