було зачати дитину в «Sims», тому що будинок уже побудований і робити, в принципі, більше нічого. До біса ці діти з «Sims», їм потрібно було добряче поспарювати героїв гри, тому що для відприсків-школярів секс доступний лише тут. Пам’ятаю, як колись моя подруга, у якої ми щотижня грали в цю гру, порадила мені спарювати чоловіка з жінкою десяток разів за один підхід, щоб дитина точно зачалася. Після цього я завжди повторювала таку махінацію, ні на мить не сумніваючись у її ефективності. Усе як у житті.
До того, як вступити на свою спеціальність, я приблизно до класу десятого точно знала, що хочу бути журналістом. Думала, що готова робити все, аби навчитися цій справі і боротися з собою, коли щось не виходитиме, але зацікавлення чомусь раптово зникло, тому я вступила на іншу спеціальність, а журналістика так і залишилася чимось незавершеним, нездійсненним і покинутим. Ось я й вирішила, що піду саме на цей гурток, а чому б і ні? У мені досі жевріло бажання писати щось, попри те, що я так впевнено загасила його, тож я хотіла таки заповнити цю потребу висловлюватися, перетворивши її у якісне вміння.
На оголошенні гуртка журналістики було вказано, що заняття проводяться у вівторок, о 16:00 в 105 аудиторії головного корпусу університету. Я прочитала це й відчула приємне тепло – наче мене повернуло до дитячої, чи то скоріше підліткової, мрії і тепер я стою на порозі її здійснення. Бажання, яке я давно сховала в коробку з уявним надписом «мрії на потім», знову вирвалося, дочекавшись свого «потім», і тепер я почну його реалізовувати. А чому б і ні?
В цю секунду маленького щастя в голові промайнула думка, що я боюся йти туди сама. Там, скоріш за все, буде багато студентів і вони дивитимуться на мене тим поглядом, яким дивляться на всіх новачків у колективі. Новий, незнайомий колектив – це чомусь завжди так складно. Тому я придумала, що потягну туди свого нового знайомого. Я дочитала оголошення та побігла до того кампусу, у якому абсолютно не вміють варити каву, з надією знайти там Дениса.
Окрилена новою ідеєю щодо свого дозвілля, я бігла калабанями у своїх осінніх чоботах, оббризкуючи каламутною водою з листям перехожих дівчат. Вони смішно пищали, щось обурено вигукуючи мені вслід, та я продовжувала бігти. Діставшись входу в кампус, я крізь прозору призму скла побачила хлопця, який сидів за високим, наче в барі, кріслом, і дмухав всередину паперового стаканчику, смішно скрутивши губи в трубочку. Я зробила крок до вікна і з широкою посмішкою постукала по склу просто перед його носом. Денис сіпнувся, розливши трохи чаю собі на руки, і я прочитала на його вустах нервове та гучне: «Сука!» Тепер, коли напій стікав по руках, було точно зрозуміло, що це чай. Я скривилася, вискаливши зуби, та, зробивши на обличчі кислу, співчутливу гримасу, так і не змогла приховати посмішки. Не виходить нам спокійно привітатися – я постійно його лякаю. Напевне, варто заклеїти собі рота, зв’язати руки, ноги і взагалі все. Я зайшла всередину, хлопець продовжував ображено дмухати в стаканчик. Я дістала з кишені сумки пачку
