скривився хлопець.
– Ну, окей, давай свою пісню, – я вже не могла дочекатися. – Моє вухо повністю твоє.
Я чула лише декілька пісень з плейлиста цього хлопця, але їх виявилося достатньо, щоб почати повністю довіряти його музичному смаку.
– Ти ж, напевне, чула пісню, «Gotye feat. Kimbra – Somebody that I used to know»?
– Ображаєш! Звісно, це ж шедевр! – обурилась я.
– Так ось, у музичному світі часто буває такий собі парадокс: коли музикант випускає крутий хіт, який швидко набирає популярність, але слухачі не наважуються піти далі цієї пісні. І ти наче знаєш, що це безперечний шедевр, і на повторі він у тебе днями, а то й тижнями, і якби знайшов час, то відрізав би собі приспів для дзвінка, саме тому інші його пісні не повинні піддаватись сумнівам, але далі альбомами чомусь не йдеш. Наче боїшся, що він підведе, наче тобі достатньо цього одного шедевра, наче це вершина можливостей музиканта. І це до біса образливо, – вів далі хлопець. – Мені стало цікаво, чому так відбувається? Хіба ж таке призначення хітів? Хіба вони повинні відлякувати від інших пісень? – мої очі розширилися, і я з відвислою щелепою пропускала кожне слово хлопця через мозок.
Колись я також над цим задумувалась, але мене це наче так не торкалось, як його. Напевне, тому, що він музикант.
– Оскільки у цій пісні не один виконавець, – вів далі хлопець, – мені стало цікаво, хто ж вона така, Kimbra? І знайшов відповідь, яка криється в ось цьому білосніжному навушнику.
Денис розповідав цю історію, наче професійний музичний критик, і я чомусь подумала, що з нього вийшов би непоганий журналіст. Недарма я таки його потягнула на гурток! На секунду подумала, що наділена талантом за короткий період часу розпізнавати людське єство. Хлопець із серйозністю вручив мені один навушник, я швидко вставила його у вухо та чекала перших нот. А вже через три з половиною хвилини в мене перевернулося життя.
– Чува-ак, я тепер завжди слухатиму пісні другорядних музикантів дуету! – не втримала згустку емоцій. – Вона така неймовірна! – загорілася я.
Такт цієї пісні був настільки лайтовим, таким ніжним і водночас чітким, що я відчула себе в якомусь осінньому мюзиклі, де я – дівчинка в червоному пальті в горошок, у руках прозора парасоля, а на фоні пісня «Kimbra – Settle down» і ще чорні чобітки на каблучку, якими я вправно вистукувала в такт. А як же без них? Іду собі й пританцьовую на фоні пастельних кольорів осені.
Після закінчення пісні я вихопила телефон хлопця і поставила пісню на повтор. Вона стоятиме й у мене на повторі, коли додам її собі, доти, доки мене не нудитиме від мелодії. Доки в один момент я не витягну навушники з вуха й не скажу: «Це найгірша пісня у світі». Але на даний момент вона була найкращою. Реально найкращою з-поміж усіх. Я чула, як мої плечі роблять хвилі, а в уяві транслюється кліп під пісню з моєю участю, де я у чобітках на каблучку й під парасолею. Мені сподобалося це шоу в голові, і я сподівалася, що бачитиму його тепер завжди, слухаючи цей трек.
– Ні, ні, ні, ні, ну навіщо ти мені її ввімкнув?! Я ж тепер
