нічого не пам’ятаю… – дивлячись у вікно, сказала вона.
– Знаєш, так іноді навіть краще.
Я долила окропу в її чашку та кинула новий пакетик.
– Мені треба відійти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дівчина спідлоба глипнула на мене й сказала:
– Та що зі мною, бляха, станеться?
– До біса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано відповіла я. Оце ж кончена, їй-богу!
– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!
Я озирнулася, але нічого не відповіла.
«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кімнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пів години була призначена зустріч із Денисом, тому часу на прибирання в мене не було. «Ну хоч вікна повідчиняю, чи що?»
Мій портфель ще, напевне, від того вечора був брудним, але я лінувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собі щоразу, а сліди бруду тим часом нікуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типової нетипової» – і пішла в коридор. Взулася, кинула до кишені ключі, згадала, що тепер маю сусідку, відчепила від зв’язки один і понесла до кухні, у якій боролася із похміллям нова співмешканка.
– Ось ключ від квартири, будь добра, не просри його, – із цими словами я поклала ключі на стіл перед дівчиною. – Мені знову вночі чекати «тіла»?
– Та не буду я бухати, заспокійся. Досить з мене вчорашнього…
– Ну, тоді бувай.
– Давай… – позіхнувши відповіла сусідка й додала услід, – я Віолетта, до речі.
– Єва, – кинула я у відповідь, лише зараз подумавши про те, що досі не знала її імені.
Я швидким кроком спустилася сходами і відчинила важкі вхідні двері під’їзду. Довелося натиснути на них всім тілом, щоб зрушити з місця. Перед під’їздом лежали ті самі пси, що недавно ласували зіпсованими котлетами з мого холодильника. Я привіталася, почухала їх по голові й пішла далі. А як же без цього?
Попри те, що вчора мене картали думки про те, що, впустивши Віолетту до себе, я прирекла себе цим на пограбування чи смерть, в глибині душі мені не було настільки тривожно. Між іншим, із цих двох варіантів безпечнішим було б убивство, тому що за які гроші я б повертала власниці квартири всю бісову техніку? Я не знала цієї Віолетти, але мені було спокійно за неї. Іноді малознайомі люди викликають у тебе довіру, і ти хоч вбийся, але пояснити цього не можеш. Ти просто їм віриш, наче один з пари найважливіших органів – серце або мозок – заспокоює іншого, мовлячи: «Чувак, просто довірся, я знаю, що все буде окей», а іншій відповідає: «Добре, я вірю тобі, чувак». І живуть ці обоє у злагоді та мирі, і тобі від цього теж спокійно. Напевне, зараз ці мої два органи саме так і домовилися, особисто я так все і уявляю.
Місто нарешті дочекалося тепла, і люди раділи сонцю. У квартирах ще не опалювалося, і, напевне, тому на вулицях стало тісніше – усі виходили надвір грітися. Бісові комунальники! Хоч переїжджай жити на вулицю, щоб не застудитися вдома. Нарешті мої чоботи зможуть відпочити від постійних
