йди до біса!
Я вже була готова обматюкати його з ніг до голови, але раптово посміхнулася (але це тільки тому, що матюкатися в публічних місцях було б вкрай невиховано).
Ця ситуація зі сміхом у момент злості нагадала мені, як у молодшій школі, коли на мене кричала вчителька, я просто душилася, щоб не засміятися. Вона кричить, а в мене сльози ледь не течуть від сміху. Захисна реакція чи істеричний сміх – називайте, як хочете, але, чорт, це було так смішно й страшно водночас! Пройшло чимало років, але цей дитячий недолік залишився зі мною, хоч недоліком він мені вже не здавався. Це допомагало ставитися до проблем легше та зі сміхом. Коли на тебе кричать, важко щось змінити, а криком у відповідь ти лише розпалиш війну, тому залишається просто сміятися, і who cares?
Мені важко було злитися, коли хлопець був поряд. Він смішив мене навіть коли дратував. І я не встигла помітити, чи була в мене осіння депресія. Напевне, завдяки йому я опинилася поза зоною ураження. Я була рада, що в новому місті в мене так швидко з’явилися знайомі, хай то нав’язливий чувак чи алкоголічка з синцями та купою невирішених проблем, все ж хоч якійсь люди. Я була не сама, і це не могло не тішити.
– Мм, смачна кава, дякую, – посміхнулася я.
Хлопець кивнув у відповідь.
– Звідки ти їхав того дня, коли врятував мене? – запитала я.
Хлопець спохмурнів і я зрозуміла, що запитання не з приємних.
– Ну, я ж не місцевий, додому катався, – відповів Денис.
Напевне не варто продовжувати розпитувати його. По людях видно, коли вони не хочуть говорити, тому я перевела розмову.
– А ти чому не пішов в універ? – поцікавилась я.
– Власниця квартири зранку приходила по оплату, треба було трохи прибрати й бути вдома.
– О, ти теж винаймаєш квартиру? – нарешті вдалося знайти точку зіткнення.
– Так, винаймаю, – спокійно сказав хлопець і зробив ковток гіркого напою «для дорослих».
Після цього запала тимчасова мовчанка. Я нервово сьорбнула кави і взялася бігати поглядом по людях у закладі, шукаючи на їхніх обличчях теми для розмов. Хлопець задумливо дивився в чашку з кавою і робив маленькі ковтки, наче не хотів, щоб вона закінчувалася. Зараз він був схожий на поціновувача вина, який лише змочував губи, плямкав і говорив свій вердикт. Хлопець наче боявся, що кава закінчиться, він насолоджувався кожною краплею, дозволяючи напою вистигнути, але його це мало хвилювало. Я думаю, це допомагало йому відволіктися від зайвих думок. Хіба не прекрасно, коли якийсь час тебе хвилює лише кава? Він ледь торкався губами чашки й заплющував очі, повільно ковтаючи напій. Цікаво було, про що він думав у цей момент? Денис поставив горнятко назад у блюдце, забрав тонкі фаланги пальців з невеличкого вушка та звів погляд на мене.
– У нас сьогодні концерт у «Канаві», буду радий, якщо ти прийдеш. Граємо о 21.00.
– У тебе є гурт? Чому ти не говорив раніше? – вражено запитала я.
– Ну
