буденності та забутися на якийсь час.
Хтось ззаду схопив мене за плече, і я здригнулась.
– Як добре, що ви вже тут. Ми скоро починаємо, – посміхнувся високий хлопець із підведеними чорним олівцем очима.
Я мало не вдавилась ромом і, сміючись, запитала:
– Що з тобою в біса таке?
– Сценічний образ, – відповів він, підкреслюючи обличчя плавним жестом руки, з гримасою самовпевненості. Стрілки на очах надавали його фізіономії ще більш хитрого характеру, і, як би не хотілося це визнавати, вони жахливо йому пасували.
– Тобі личить, – підмітила я, а він натомість скорчив гордий вираз обличчя. Такий, наче не почув мого компліменту або ж і так знав це, бо звик щоразу чути це від фанаток.
– Образ гоміка тобі дійсно до лиця, – договорила я, не давши йому занадто самовпевнитися. Дівчина з фіолетовим волоссям дзвінко засміялася.
– Але ж тобі подобається, – впевнено захистився Денис.
Я повернула голову назад до бару і зробила ще ковток цього божественного напою, але цього разу вже набагато сміливіший.
– Дай сто п’ятдесят віскі, – махнув рукою до бармена Ден, а потім залпом його випив.
– Хлопче, а вам уже дозволено вживати алкоголь?
Ром розширював не лише зіниці, але й моє вміння жартувати.
– Розігрів перед виступом повинен бути правильним. Через десять хвилин починаємо, підтягуйтеся, – промовив хлопець, дихнувши на мене подихом з міцним віскі та, легко погладивши моє плече, пішов у глибину темного залу.
У закладі відбувався рух і гамір. Було тепло, оскільки всі вже щось випили. Натовп юрмився біля сцени. Ми допили ідеальний ром і також пішли в скупчення.
– Ти знаєш, що вони грають? – запитала Віолетта.
– Поняття не маю, – знизила плечима я. – Зараз почуємо.
Ми стояли за кілька метрів від сцени, посередині приміщення. Людей поряд освітлювали яскраві ліхтарі, і від цього їхні п’яні постаті переливалися різними кольорами. Вони всі були такими красивими: заплющені повіки і легкі невимушені посмішки. Жирний блиск шкіри надавав їхнім обличчям сяєва. Такі справжні, а лиця такі живі. Цей заклад і ліхтарі стирали з людей буденність, залишаючи їх природними, оголеними зсередини. Барабанщик уже щось постукував, звучали тихі баси гітари, гурт завершував налаштування. На сцені вже було троє учасників, але Дениса серед них не було. Лиця музикантів були такими ж розмальованими, як у мого нового знайомого. Чорні лінії прикрашали скули, контури обличя та очі, у когось – шию. Це було просто і стильно, їм вдалося створити перше враження. Постукування барабанів у дуеті з гітарою та клавішами вже виробляли мелодію, і погляди рухливого натовпу вже були прикуті до сцени, а зайві розмови припинені. Раптом зверху просто на середину сцени, один з ліхтарів кинув своє пряме біле світло, і тепер публіка бачила темний силует із гітарою в руках та стійкою з мікрофоном спереду. Перші слова пісні – і
