від гучного концерту.
– Склянку води з льодом, будь ласка, – відхекавшись, попросила я.
У цей момент мені здавалося, що я спроможна випити ціле озеро або хоча б усю воду, яка була а закладі. Бармен поставив переді мною склянку з водою, у якій постукували кубики льоду. Я випила її залпом і з полегшенням видихнула.
– Тепер мені потрібно в жіночі кімнату, – повідомила я.
– У бік сцени і на ліво, – відповіла дівчина. – Я чекатиму тут.
Я сповзла з високого крісла і пішла за вказаним маршрутом. У залі досі було темно, але своїм розфокусованим поглядом я побачила, що за декілька метрів від мене назустріч хтось ішов. Раптом переді мною на стіну сперлася рука, замкнувши мене в кутку цегляної стіни.
– Хей, мала, як концерт? – запитав голос із темряви. Судячи з темного гриму, я зрозуміла, що це був хтось із гурту. Алкоголь у судинах не дозволив мені злякатися.
– Це було мокро, – відповіла я, включивши кокетку. Хлопець мав коротке волосся і був трохи вищим від мене. Я почувалася розкутою і тепер нічого не боялася, все через ром, кажу вам. Він підійшов ближче.
– То, може, вип’ємо за знайомство? Я – Сєрий.
– Єва.
Краєм ока в кінці залу навпроти нас я побачила очі, які час від часу зикрали на мене під час концерту. Вони були такими ж чорними і спокійними, як і пів години тому.
– Ей, Сєрий, – гукнув Денис. – Вона для тебе занадто неприступна!
– Ну, тоді ми з радістю виправимо це, – відповів він із посмішкою, дивлячись на мене, і ризикнув наблизитися ще ближче. Я гадаю, від хлопця пахло алкоголем, але я не могла цього відчути, оскільки теж була достатньо вгашеною. Боковим зором я досі бачила силует Дениса позаду. Він нікуди не зник.
– Сєрий, – не здавався хлопець. – Твої срані барабани я повинен складати?! – підвищив тон.
– Та щоб тебе! – повернувши голову від мене до Дена, обурився барабанщик.
– Кицю, чекай мене за барною, – вкінці сказав Сєрий і пішов у напрямку сцени спиною так, що обличчя було повернуте до мене, двома пальцями ткнувши собі у вічі, а потім направив їх у мене. – Я скоро! Барабани не займають багато часу!
Він пішов до Дениса, який ще стояв на своєму місці, а потім звернув у гримерку. Я кинула на хлопця запитальний погляд і, не чекаючи відповіді, пішла туди, куди прямувала спочатку.
Дамська кімната була рожевою, і я одразу згадала свою школу, у якій був один такий самий рожевий кабінет, який щоразу різав нам очі, щойно ми відчиняли його двері. Я набрала в руки холодної води і вмила обличчя. Воно було дуже розпашіле, щоки – рожеві, наче ті жахливі стіни, і тепер я зливалася з кольором приміщення. Промокнула шкіру одноразовим рушником і кинула його в бак, який вже був переповнений такими ж рушниками. Одноразовими. «Тримайся» – подумки наказала я собі, розглядаючи рожеве і нетверезе обличчя в дзеркалі.
