з очима навпроти. Вона вдивлялася мені у вічі, намагаючись приховати біль від моїх старанних доторків пальцями. Вдивлялася, наче знала, що я щось приховую. Уста були міцно зціплені, вона намагалися вгамувати біль, а очі світилися і усміхалися. Коли я закінчила замальовувати синці, то взяла в руки круглий спонжик, який вже був трохи оранжевий від мого користування, торкнулась ним розсипчастої поверхні пудри і декількома легкими рухами завершила реставрацію.
– Тепер ти лялечка, – задоволено мовила я, пишаючись своєю роботою.
Ми вийшли з під’їзду. Було вже темно. Восени швидко темніє і цього достатньо, щоб не любити осінь. Зранку було надто важко віддерти обличчя від подушки і вилізти з-під теплої ковдри, бо коли б ти не прокидалась, завжди темно. А додому доводилося повертатися раніше, ніж влітку, бо темніло надто швидко. Темрява поглинала дні і, напевне, це було однією із причин осінньої хандри. Час наче швидше летить, а отже, і тобі потрібно тиснути на газ. Людям завжди страшно. Страшно, коли час втікає від них, а людям так ніколи й не вдасться його наздогнати. Коли ти, наче стоїш на типовому українському роздоріжжі, на якому не залишилося рівного асфальту, лише одні ями, і не знаєш, куди йти і що робити далі. Та й ніхто тобі не зарадить, не підкаже і не виділить бюджету на ремонт цих ям, бо кожен зайнятий латанням власних.
Зате восени місцеві алкоголіки могли вилазити зі своїх схованок у підвалах раніше. Вилазити і лякати перехожих, мене в тому числі, водночас із цим випрошуючи в них гроші на нову пляшку. А потім з гучною озвучкою оббльовувати сміттєві баки, які вже декілька днів тріщать від паперових стаканчиків, одноразових пакетів і недоїдків, тому що місцева влада не виділяє достатньо комунальників для прибирання або виділяє тих, хто мешкає за містом і щодня потерпає від проблем із транспортом, особливо під час зими. Проблеми в містах завжди однакові: мала кількість комунальників та надмірна кількість алкоголіків.
Віолетта знала, де знаходиться заклад, у який ми прямували. Це місце, походу, було місцем збору неформалів і творчих людей. За барною стійкою було безліч видів алкоголю, а особливо пива з невідомими мені етикетками та дорогого віскі. Я любила хороший дизайн етикеток для алкоголю. Тут були різні: однотонні, кольорові, в одній кольоровій гамі, з яскравими надписами, з героями мультфільмів чи коміксів, та ще багато чого, тому мені одразу сподобався цей заклад.
– Ходімо, вип’ємо чогось! – із запаленими очима запропонувала дівчина.
– Так… – погодилася я, розглядаючи із роззявленим ротом ці милі пляшки. Ми сіли за той високий стіл, і до нас підійшов бармен.
– Два шокаладні роми по сто, – замовила вона, весело стукнувши по барній стійці долонею, а потім ледь скривилась, вочевидь, перегнувши із силою удару, але з її лиця не зійшла та запалена усмішка.
– Сьогодні п’яною будеш ти, – загиготіла Віолетта. – Але перед цим ти повинна зацінити ось цей ром, один з моїх улюблених, до речі, – зауважила вона.
Я засунула носа в склянку, легенько вдихнула
