погляд його блискучих очей.
«У нього вони блищать або від алкоголю або ж він реально запалений цим предметом», – одразу спало мені на думку. Викладач був одягнений у чорний костюм і сорочку, в руках тримав коричневий шкіряний портфель у вінтажному стилі, а обличчя було теплим і привітним. Такі викладачі завжди подобалися студентам, і я не була винятком. «Так, ми з вами ладнатимемо», – подумки відповіла я і посміхнулася сама до себе. Цей викладач чомусь одразу нагадав мені професора Ленґдона з бестселерів Дена Брауна. Напевне, тому що всі вони, тобто професори-чоловіки, схожі. Тому він одразу сподобався мені.
Я залишила аудиторію, сповнена піднесеним настроєм. Серед останніх, не дуже веселих подій цього тижня, ця пара стала наче новою піснею в застарілому плейлисті (я здогадуюся, що порівняння з промінчиком сонця серед хмарного неба вже усім набридло). На прилавку з їжею для студентів була купа порожніх калорій, тому я вирішила перебитися водою зі свого портфеля. У тому ж настрої я легкою ходою вилетіла з корпусу й одразу ж зупинилася на самому вершечку бетонних сходів. Трохи віддалік стояв уже знайомий Денис та покурював цигарку, трохи похитуючи головою вперед-назад.
Мозок одразу видав два варіанти дій: підійти та привітатися чи, як я зазвичай роблю, пробігти повз із опущеною головою, вдаючи, що не помітила. У думках промайнуло: «Цікаво, під яку ж це пісню його так пре?» Тому я вирішила піддатися своїй допитливості й підійти.
Тихо підкравшись ззаду, я висмикнула з його вуха один навушник і швидко наблизилась, щоб запхати його собі. Хлопець одразу повернувся та широко розплющив очі, ледь не присмаливши мене палаючою цигаркою. Я злякалась і трохи відскочила назад, відчувши, як мої кеди смачно потерлися об асфальт, але, побачивши його перелякані очі, дзвінко розреготалася.
– Фу-ух, ти що так лякаєш? А якби присмалив? – здивувавшись, із запитальною інтонацією кинув хлопець.
Я не могла стримати свого сміху, наче в гієни, тому він почав сміятися зі мною. Коли я взяла себе в руки, з уст вирвалося питання, яке так роз’їдало мене.
– Так під що тебе так ковбасило?
– «Twenty One Pilots», – відповів хлопець і стримано додав: – Тут холодно, тому я готовий таки дозволити тобі послухати цю пісню зі мною але в теплому кампусі.
– Ахах, ого, який добрий, – здивованим тоном відповіла я. – Ну, ходімо.
Я рушила вперед, високо піднявши голову. Хлопець поплентався за мною.
На той момент у сучасній студентській їдальні, названій тепер «кампусом», уже назбиралося вдосталь людей, але я швидко зайняла нам місце за високим столиком із барними кріслами, трохи далі від прилавка з їжею. Ми сіли, поклавши рюкзаки на коліна, Денис швидко оглянув моє обличчя і спитав:
– Ти взагалі як після тієї ночі? Бачу, рани вже наче заживають…
– Так, все добре, ще раз дякую тобі, – відповіла я, потерши пальцями слід від удару, про який дотепер навіть не згадувала.
