на набережній, замість звичної майже тваринної радості від сонця і моря на нього наринули тривожні думки про майбутнє, про те, що з вересня треба починати жити інакше, адже з вересня завжди починається або, принаймні, має починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.
Надокучливі думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».
– Та не сумую я! – відповів Олег. – Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.
І він кивнув на келих з коньяком.
– Сам приїхав? – здивувався чоловік, простягаючи руку. – Я – Адік, з Одеси.
– Олег Бісмарк, з Києва.
– Бісмарк? – здивувався Адік.
– Можна просто Олег, Бісмарк – це так, прізвисько…
– Ти що, німець?
– Ні, я азартний. І народився теж 1-го квітня.
– У день дурня?
– У день гумору.
– Ну, так, це краще. А що, Бісмарк був азартним?
– Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.
– А-а! Тепер зрозуміло! – Адік промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоєм. – А я ж подумав, що ти теж німець. Бо я – з бессарабських німців. За паспортом – Адольф, завдяки батькові. Він полюбляв казати «Гарне ім’я, воно ж не винне!» Але Адік – значно краще! І про Гітлера зі мною ніхто не жартує. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бісмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.
– А що? – пожвавився Олег.
– Нічне шукання скарбів.
– Чому нічне?
– А щоб ніхто не бачив і ніхто не відібрав, якщо щось знайдемо.
– Так, цікаво! Але я сюди відпочити приїхав.
– Одне іншому не заважає. Вдень відпочиваєш, вночі шукаємо скарби.
Що знайшли вони тієї першої спільної червневої ночі в могилі тавра, яку, підсвічуючи ліхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пісок, усі камінчики, усі грудки глини, а також кістки і кісточки, хребці й інші залишкові людські деталі, які сотнями років чинили опір спробам води і землі розчинити їх у собі, перетворити на живильний ґрунт? Начебто і нічого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових і керамічних – чи то справді з намиста, а чи з браслета або вервиці? І ще знайшли довгастий шматок іржавого заліза. Адік відразу поклав його собі до кишені. Сказав,
