я тобі вночі показував, у могилі, яку не раз розкопували, то уяви собі, що там знайшли ті, які копали до нас? Знайшли, але статей в археологічних журналах не опублікували. Взагалі жодної згадки. Розумієш? Родичі цих покійних археологів взагалі можуть на мішках із золотом сидіти і не знати цього.
– Ну ти скажеш! – усміхнувся Олег. – Може, і я на мішку золота сиджу і не знаю про це?
– Ну, ти то навряд! – жваво відповів Адік з такою саркастичною інтонацією, що у Бісмарка скривилися губи.
І тут з коридору долинуло провертання ключа в замку вхідних дверей.
– Хтось прийшов! – переполохано прошепотів Бісмарк, натиснув на кнопку відбою і завмер, затамувавши подих.
Розділ 12
Львів, травень 1941. Богдан Курилас вражений: полковник НКВС цитує Жозефа Ренана
Дорогою професор згадував серпень 1939, коли вся сім’я була ще разом і відпочивала на Гуцульщині в Кутах. Була гарна спекотна погода, ніщо не віщувало трагедії. Але в наелектризованій атмосфері вчувався дивний неспокій. Незрозуміла тривога гнітила і передавалась далі невидимими хвилями. В гірській тиші, просяклій запахами сосен і скошених трав, вчувалося щось загрозливе.
Наприкінці серпня Куриласи повернулися до Львова, а там уже ніхто не мав сумнівів, що їхні передчуття здійсняться. У місті тривав гарячковий рух – люди запасалися продуктами, час від часу якісь харчі зникали, особливо ті, що могли зберігатися довше – наприклад, сало, а в окремих крамницях забракло ще й солі. Став зникати цукор, за ним – гас. Щез алкоголь, міцніший за чотири з половиною відсотки, його просто заборонили продавати. Ціни почали повзти догори, що викликало негайну реакцію міської влади, яка оштрафувала хитрих купчиків. Водночас розпочався вишкіл кондукторок, тобто дружин і сестер кондукторів, з тим, щоб вони могли замінити чоловіків, коли тих покличуть до війська.
Олеся одразу ж забрали до польського війська. Усі газети писали про наближення війни, але водночас і давали надію фантастичними новинами про те, що Англія і Франція не допустять нападу на Польщу.
Влада міста закликала львів’ян копати рови, у яких можна було б ховатися від бомб. Копали їх по всьому місту, зокрема в парках і скверах, але також і на площах, дотримуючись відстані від будинку, рівної його висоті, щоб не опинитися під завалами. Мали ті рови вигляд зиґзаґів, а накривали їх балками. Цей рух з великим ентузіязмом захопив ледь не все місто, копати вийшли навіть школярі.
«Можливо, мене викликають через сина? – думав Курилас. – Але що я їм можу сказати? Я не маю від нього жодного листа».
Потім у його голові закрутилося прізвище полковника… Ваврик, Ваврик… Чи не родич москвофіла-письменника Василя Ваврика*? Цей теж викладав в університеті, розмовляв каліченою російською мовою і дуже тішився, що Львів нарешті возз’єднався з Москвою.
Він вийшов на Пелчинську і відчув, як ноги робляться ватяними, а в голові паморочиться. Зіперся на липу, вийняв папіросу й закурив. Правда, запалити йому вдалося щойно з четвертого сірника. «Чого я хвилююся так? Хіба
