то ти б уже сидів у них в гостях і розповідав про мене і про свій життєвий шлях. А так ти сидиш собі на Подолі і ділишся зі мною манією переслідування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усі стежать і женуться?” Проблема в тому, що манія переслідування часто переходить у манію величі. Тому заспокійся, випий коньяку, піди до когось з тих археологів, а під кінець робочого дня зайди в Софію у відділ кадрів і залиш заяву про звільнення! Зрозумів?»
Все, що сказав Адік, цього разу здалося Олегові логічним і справедливим. Він дістав список археологів. Подумав, що він і так збирався зараз на Межигірську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожість колишнього місця проживання Клейнода Віталія Петровича з місцем розташування громадської організації «Інститут-архів», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгія Георгійовича Польського. Клейнод мешкав на Межигірській, 24 кв. 4, а офіс «Інституту-архіву» був за тією ж адресою і відрізнявся тільки номером квартири.
Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.
– Ви Віталій Петрович? – запитав його Бісмарк.
– Ні, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.
– Тоді ви, напевно, Ігор? – згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.
– Так, Ігор Віталійович, – кивнув старий.
– До вас можна? Я пишу книгу про історію української археології. Мене дуже цікавить ваш тато, – голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.
– Так! Так! – старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.
«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.
«Тут пахне, як після потопу», – гість зупинився, оглядаючись на всі боки.
– Он крісло, сідайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.
Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.
– Я вам нічого не пропоную, – сідаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.
– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.
Обличчя співрозмовника пожвавилося.
– Що, справді? – не повірив той своїм вухам. – Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.
Олег піднявся.
– Поїсти? – уточнив він. – Чи випити?
– І
