і ляснула його по руці.
Тільки для Дена було зроблено виняток – його обслуговувала Бесс, яка, як і колись давно, посідала найвище становище в цій маленькій спільноті. Том дбайливо вибирав все найкраще для Нен, однак почув від неї лише зневажливу заввагу:
– Я ніколи не їм в такий пізній час. Та й тобі не варто, бо страждатимеш нічними кошмарами.
Хлопець покірно передав тарілку Дейзі, а сам взявся жувати пелюстки троянд.
Коли разючу кількість корисної й здорової їжі було з’їдено, хтось із гостей запропонував: «Заспіваймо!», тож весь наступний час компанія присвятила музиці. Нет грав на скрипці, Демі – на сопілці, Ден – на старому банджо, а Еміль з почуттям виконав сумну баладу про катастрофу корабля «Швидка Бетсі». Потім всі почали співати хором старі пісні. Мелодійні звуки понеслися околицями, й перехожі, вслухаючись, з усмішкою, говорили: «В старому Пламфілді сьогодні весело!».
Коли всі пішли, Ден затримався на ґанку, вдихаючи принесений легким вітерцем аромат скошених луків і квітів з Парнасу. І поки він стояв там, спершись на поручні, огорнутий місячним світлом, прийшла пані Джо, щоб замкнути двері.
– Мрієш про щось, Дене? – запитала вона, сподіваючись, що настав підхожий момент для одкровень. Однак замість очікуваного признання або ласкавого слова почула вимовлені з грубуватою відвертістю слова:
– Я думав, добре б покурити.
Пані Джо засміялася над катастрофою своїх надій і люб’язно відповіла:
– Можеш покурити в кімнаті. Тільки не підпали будинок.
Може, Ден помітив легке розчарування на її обличчі, або спогад про наслідки тієї хлоп’ячої витівки зворушив його серце. Він нахилився, щоб поцілувати її й прошепотів:
– Добраніч, мамо.
І пані Джо була частково задоволена.
V. Канікули
Наступного дня в коледжі починалися канікули, тож вранці ніхто не поспішав вставати з-за столу після сніданку. Аж поки пані Джо здивовано не вигукнула:
– Тут собака!
Справді, великий шотландський хорт з’явився на порозі перед їдальнею і завмер нерухомо, втупившись у Дена.
– Привіт, друже! Хіба ти не міг почекати, поки я прийду за тобою? Чому ти втік? Зізнайся, що завинив і мужньо прийми покарання, – сказав Ден, підіймаючись назустріч собаці. Той став на задні лапи, щоб поглянути в обличчя господареві, й уривчасто загавкав, ніби з обуренням відкидаючи припущення про непослух.
– Добре, Дон ніколи не бреше, – Ден обійняв тварину, що стояла на задніх лапах, а потім, кинувши погляд на чоловіка з конем, який поволі прямував до будинку, додав: – Вчора я залишив усі свої трофеї в готелі, бо не знав, чим ви займатиметеся, коли я прийду. Вийдіть на веранду й подивіться на Окту, мого мустанга: конячка – диво, – Ден попрямував до дверей, а вся родина потягнулася за ним, щоб привітати нових гостей.
Окту злегенька заіржав, побачивши господаря,
