тому опинилися біля постаменту пам’ятника Сталіну. Врешті вона підійшла до огорожі, що відділяла міський парк від Дніпровських круч:
– Он, бачиш, там, на іншому березі – Дарниця. Себто Аварійне селище, або як його називають офіційно – Соцмісто. І всі, хто нині там живе, байдуже як себе називає, вважає, що він не в Києві мешкає, а ледь не в самій Чернігівській губернії. А біля самого Дніпра – піски лівого берега. Їх також невдовзі забудують. І зведуть там новий район для нових киян[11]. Народ переїжджатиме, бо квартирний облік видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А своє житло краще за горища, підвали, дебаркадери, де й досі після війни мешкають… Мій дядько каже, що меру Давидову[12] вдасться, себто він зуміє за допомогою компартії в один Київ об’єднати не лише ваш центр, забудований здебільшого «царськими» будинками, а і Дарницю, і навіть село Троєщину, і ніхто, чуєш, ніхто не буде знущатися з «баклажанників», соцмістечка робітників заводів чи будь-кого іншого, чуєш?
– Люсю, та ти чого? Навіть якщо ти за місяць картоплю саджатимеш – я приїду тобі допомогти. Обіцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.
– Гаразд. Я ж розумію, що ти просто жартуєш, – примирливо тихо відказала усміхнена дівчина, явно тріумфуючи.
– Та я залюбки заїду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому, – розсміявся хлопець.
У квартирі по вулиці Лібкнехта і справді нікого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд, – думав про себе, доки вів Люсю в гості. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привів подругу послухати платівки».
Далі все розвивалося досить швидко.
– Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дівчину. – Це зі мною вперше, і я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала і все. А тепер… Ох…
– Мовчи, дівчина моє мрії, – прошепотів Роман, – я все розумію.
– Та нічого ти… – однак парубок не дав договорити Люсі, поцілувавши її у вуста.
За пів години по тому таки прийшла мама зі школи. Трохи втомлена і з клунком продуктів.
– Я вдома!
Діти, себто Люся і Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудіння й невдовзі двері кімнати розчинилися навстіж.
– Слухаєте джаз? – незворушно запитала втомлена і, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деінде.
– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краєм ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убік, застібаючи останні ґудзики на своїй чи то блузці, чи то піджаку.
– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»
– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж підскочив Роман, який, нарешті, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?
– Ну, чаю так чаю, – усміхнулася
Йдеться про станцію метро «Лівобережна», котру було відкрито 1965 р. і новий житловий масив, що поступово виник навколо неї.
Мер Києва з 1947 року по 1963-й Олексій Давидов.
