не натворив ділов.
Наступного року після прем’єри цей фільм здобуває Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Після такого тріумфу Тетяну Самойлову, яка зіграла головну роль у цьому муві, запрошують до Голлівуду. Їй пропонують роль Анни Кареніної, де партнером акторки мав стати Жерар Філіп. І що ви думаєте? Вітчизна пишається нею і напучує: «Звичайно їдь, квітко. Це ж такий успіх, такий шанс…»? Звісно ні, вітчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керівники Держкіно (а де факто – спецслужби) не дають їй згоди на участь у голлівудському фільмі. Вона ще зіграє одну-дві ролі в кіно за все своє життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справді мачусі страшно – а якщо не повернеться до своєї батьківщини? До заводів-фабрик-шахт-лагерів? Адже можуть і звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрібно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своїми столітніми гривами в синє небо Каліфорнії? Фу. Таке доступне лишень міфічним гіперборейцям із ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тільки віддалено нагадують американську мрію. А товариш Самойлова – вона ж проста актрисулька з ленінградської родини акторів, то куди їй до небожителів?
Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тільки в книжках, кіно й інших жанрах фікшену.
Казка мала бути реальнішою. Адже діти – ще той матеріал. Нестабільний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзає в лісі, шукаючи проліски для королеви. (Трактувати слід було так, я гадаю: якщо владі заманеться щось таке, що звичайним розумом пересічного громадянина не зрозуміти, роби. Бо влада краще знається на цьому.) Краще про бездарний і майже самовбивчий героїзм Мальчиша-Кібальчиша. Не зовсім казка, (хоча за задумом автора Гайдара – то казка, звісно), однак віковий контингент той самий[15].
Ми саме ставили в школі «Дванадцять місяців» Маршака, і я мала грати юну королеву. Мої емоції й хейтерів навколо мене (діти вміють ненавидіти й робити боляче, як ніхто; кристально чисті у своєму абсолюті емоцій, допоки не пізнають власний біль) докорінно різнились. Я, власне, пишалася, що вчителька російської літератури й словесності мені довірила цю роль. Адже на мені буде вилискувати справжнісінька маленька корона з фольги, і моя сукня буде найкращою з усіх убрань акторів! Пам’ятаю, як Дуня побивалася, з чого б її пошити і, врешті-решт, порізала на неї тюль фіранок і ще десь дістала якісь куці залишки темно-синього, як ніч, оксамиту. Тоді цей дивний матеріал, що приємно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашої сусідки – дружини генерала і за сумісництвом директорки сусідньої школи – Віри Ігнатівни. Директорка та була незлобливою і навіть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приємною, і нашій зубожілій родині симпатизувала.
Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать… Каз-нить… Лучше напишу „казнить”» – это короче»[16]. Коли почула по радіо про Едіт Піаф.
Якась дикторка повчально зазначила, що в популярної співачки
Ідеться про «Казку про Військову таємницю, про Мальчиша-Кібальчиша і його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опубліковано 1933 року в газеті «Піонерська правда».
Слова юної королеви з п’єси-казки радянського письменника С. Маршака. Твір написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.
