по тому, в кінці грудня шістдесят сьомого. Тоді був такий лютий мороз, що доки я зі свого педінституту бігла по скрипучому снігу додому, аби не запізнитися на святкування власного Дня народження (баба Дуня гостей запросила на сьому годину, нівелюючи те, що остання пара у мене закінчувалась о пів на сьому), то було тяжко вдихати повітря. Здавалося, ніби замість кисню в мої легені потрапляють скалки льоду і впиваються в альвеоли, розриваючи їх своїми гострими лезами кристалів.
Віддихалась я тільки в під’їзді. Там завжди стояв запах плісняви, який нагадував мені про метро. В шістдесят п’ятому було введено в експлуатацію другу чергу станцій метро, і мені вже не потрібно було «на перекладних» добиратися на навчання. Час, що я витрачала, аби потрапити до інституту, скоротився втричі. Я, мов та королева, сідала на щойно добудованій станції «Дарниця» і виходила на розкішній, мов палац, станції «Університет», від якої до педагогічного було рукою сягнути.
Як я і очікувала, всі гості вже зібралися. Тільки-но відчинивши дерматинові скрипучі двері своїм ключем, я відразу почула галас і дзенькіт бокалів. «На винуватицю святкування, як бачиш, ми не дочекались, – іронічно проказав усміхнений батько, розціловуючи мене в обидві щоки. – Роздягайся і приєднуйся до застілля. Там повна кімната гостей. Навіть твій колишній викладач прийшов». Тато подався до вбиральні, а я миттю відчула, як моє серце шалено калатається, немов літак, що потрапив у бовтанку. Я припала до дзеркала на комоді й безпомічно спостерігала, як мої щоки починають чимдуж палати. Тим часом батько повернувся до коридору: «А ти що це? Ще не роздягнулась?» «Та я це… З морозу ніяк не можу отямитися…» «А я тобі казав: ну її цю моду. Бери хустку, а то захворієш, і що з того, що в тебе гарна зачіска?… – Батько з осудом похитав головою. – Нумо. Ходи вже до гостей». Той мій день народження, мені так здається, був найкращим.
У мене було футорологічне графічне каре за останньою модою з легким начосом на потилиці. Тому, звісно, ніякого головного убору я не носила. Окрім того, я безстрашно обстоювала свою позицію. Хоча було неважливо, яку саме. Головне – свою.
Він був дорослий і невпевнений у собі. Не набагато старший від мене, щоб відчувати цей мезальянс аж так глибоко, як він відчував. Пізніше він пояснить, що то було щось етично-моральне: не займатися сексом із колишньою своєю студенткою.
Я боялася його чи не більше ніж він мене, й одному Богу відомо, як це все ж таки сталося. Однак, коли вже відбулося, певна глиба розтоплених арктичних криг була невідворотно зсунута зі свого віковічного місця. Я закохалася так, що й досі тут, перебуваючи в Берліні за стільки років по тому – я вся його. Однак не рушу його стін. То моє внутрішнє табу. Він створений не для мене і попри мене. Я тільки цеглина, мур навколо нього. Маленька крига і захист його єства. Все складно… Однак тоді, звісно, я про це не думала. Я просто летіла до нього за покликом свого серця, немов той метелик на світло.
Мені тільки-но виповнився двадцять один. Десь за дверима
