театрального, я була вкрай збуджена, буквально. Я сиділа за своїм столом і відчувала, як між ногами набрякає щось пекуче і невідворотне. Я не знала, що це. Воно просто жило, існувало поза моєю волею і навіть поза моїм бажанням. Щось тваринницьке, інстинктивне. Щось поза мною і цілим світом. Щось таке, що керує цим світом і мною. І навіть більше – всіма нами.
Через багато років після цього… Чи я обирала Олексія і вирішувала, що саме йому дозволю? Що саме він буде моїм першим чоловіком?
За вікном падав перший сніг. Розмірено і тонко. Саме так він падав далекого шістдесятого, високосного року. Коли вже хворіла Едіт Піаф, моя самоназвана і самопривласнена мною мама. Коли родина Габзовських отримала нарешті у своє користування другу кімнату на нашій, Іваново-Вознесенській вулиці. Життя, як завжди, тривало.
Сніг після мого дитинства в Соцмісті для мене завжди падатиме розмірено і тонко, немов крізь сито. Це щось стале, немов моя якість, якість мого характеру. А комусь – завірюхою, буревієм. Незнаною бурею емоцій і почуттів.
І всі ми до снігу підлаштовуємось, дослухаємось, але ніколи не здаємось.
Зима…
Леоніду Івановичу завжди здавалося взимку, що в Дніпропетровську було холодніше, ніж у його рідному Києві, хоча той і розташовувався південніше. І завірюха дмухала йому в обличчя сильніше, і холодні голки снігу кололи його болючіше. Звісно, йому тільки так здавалося. Все в нашій голові.
Іноді це місто він уявляв не південною столицею радянського машинобудування, а якимось далеким сибірським містом, також великим і достобіса технологічним. Припустімо – Новосибірськом. Усі газети майоріли вже не перший рік здобутками будівництва Академмістечка поряд цього міста, що стрімко розвивалося. Леонід Іванович знав, що Новосибірськ більший за кількістю мешканців ніж Дніпропетровськ. Саме в п’ятдесят дев’ятому робили останній перепис населення – якась газета написала, як же стрімко розвивається «сибірська столиця» зі своїми підприємствами й науковими інститутами. Тож пряма схожість між Дніпропетровськом і Новосибірськом простежувалася.
Ідучи додому з роботи, – він працював на заводі, – все думав: а чим воно відрізняється від його нинішнього міста, де він проживав? Хіба що вічною мерзлотою, і то не факт. Десь там, імовірно (хоча ця ймовірність і була така примарна, що навіть не ймовірність, а так – фантазія дорослого розумного мужчини), ходить його батько в чунях.
Він уявляв.
Івана Краузовича вже відпустили. Адже десять років таборів, на які його засудили ще до війни, давно минули. Однак повертатися додому той не хоче, щоб не псувати репутацію відомому спеціалісту з ракетобудування – своєму сину, своєму єдиному нащадку. І навіть не пише. Також через ту саму причину. Але живе добре. Розжився, приміром, на підводу, і гасничок в його кімнаті не димить. «То чи холодніше там, ніж у Дніпропетровську, батьку?» – ставив він сам собі риторичне запитання, подумки звертаючись до найріднішої йому живої істоти, яку не бачив із далекого сорокового, коли втік із дому
