Життя в рожевому. Галина Горицька
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Життя в рожевому - Галина Горицька страница 14
Я стогнала, і сама пестила собі груди під блузкою. Здається, такими твердими мої соски ще не були ніколи. Він зрозумів мої порухи й обережно продовжив, так і не дочекавшись моєї відповіді.
Я перетворилася на суцільний вогонь. Уже не відчуваючи окремо рук і ніг, своєї піхви, його єства в мені… Я рухалася йому назустріч, пришвидшуючись. Мої щоки розчервонілись, а пальці несамовито впивались в його спину. Я відчувала, як по стегнах стікає щось гаряче, й розуміла, що то моя кров. Краєм ока глянула на свою постіль. По мальвах на простирадлі розходився невеликий червоний вологий кружечок. Дивно, я не відчувала болю. Моє тіло перетворилось на суцільне задоволення. «Тобі не боляче?» – вкотре запитав він і підняв мою макітру з подушки, аби заглянути у вічі. «Ні-ні», – запевняла я його і хотіла було ще сказати: «Ще… Я хочу ще…», однак він раптом спинився і випірнув із мене.
Я закрила очі й відчула, як він цілує ніжно мене у вуста. Моє єство потягнулося до нього, і я долонями почала шукати джерело своєї насолоди, аби встромити назад його прутень у ту точку себе, що пульсувала і вимагала більшого. Він знову обережно мене відсторонив від себе, немов боявся поранити, і обома руками взяв мої зап’ястки, немов у наручники: «Зупинись. Ми маємо повертатися до гостей».
Чи йому було соромно? Я не знаю. Але закінчення свята – після того, як ми все ж таки відчинили двері моєї кімнати й, винувато всміхаючись, незграбні та щасливі, повернулися до вітальні – я пам’ятаю, немов у тумані. Я ледь дочекалася того моменту, коли потраплю до ванної кімнати.
Здається, Дуня зрозуміла, що відбулося. Вона жартівливо проспівала: «Ти ж ніби не миєшся на ніч?» Вода була ледь теплою і довго нагрівалася у шланзі душу. Я бачила своє розпашіле обличчя з дикунськими очима в запотілому старому дзеркалі на дверях ванної кімнати. Впустивши в себе грайливий водяний струмінь зі шлангу, я довго пестила клітор, доки остаточно не втомилася від того току, що проймав моє тіло і примушував дрижати пальці ніг у судомах. Потім я довго відмокала в гарячій воді й водила цівками по малесеньких крапельках на чавунній ванній. Виходили змійки, що повзали по вологих луках, заповзали в нірки, шурхотіли лускою своїх міцних, гнучких тіл… Я мріяла про нього, лежачи в уже застиглій воді, і відчувала, як та крижана глиба мого внутрішнього антарктичного океану скресає. Так починалося моє персональне глобальне танення льодовиків. Чи все призведе все ж таки мене до трагедії планетного масштабу?..
Чи міг би бути перший раз кращим? Гадаю, що ні. Але водночас і так. Бо потім я накрутила себе так, що примусила не зачіпати його. Психологічно не рушити з того місця і тієї прозелітичної місії, яку підсвідомо відчувала. Ось-ось мав початися шістдесят восьмий рік. Але нам до нього ще йти і йти…
А тепер все за порядком, або – ну майже за порядком.