серйозі, тому що вірив цьому всією душею, після всього того промивання мені мізків Касом. Моя мати ніколи раніше не бачила мене таким. Я завжди був підступним і дивився на світ з-під лоба. Тепер у мене були гідність і гордість. Раніше від мене тхло травою або спиртним. Тепер я мав накачане тіло і виглядав бездоганно. Я був готовий битися з цілим світом.
– У всьому світі немає людини, яка могла б перемогти мене, ма. Ось побачиш, твій хлопчик стане чемпіоном світу, – похвалився я.
– Синку, ти маєш бути скромним. Ні, ти нескромний, ти нескромний… – захитала вона головою.
У мене була з собою моя маленька сумочка, і я дістав із неї вирізки фотографій, де мені вручали золоту медаль, і простягнув їх їй.
– Ось, мам. Почитай про мене
– Я прочитаю пізніше, – сказала вона.
Решту ночі вона не розмовляла зі мною. Вона просто щось бурмотіла. Вона просто дивилася на мене з тривогою, немов запитуючи: «Що ці білі люди роблять з тобою?»
Тож я повернувся до Кетскіллу, почуваючи себе на вершині світу. Там я був розбещеною дитиною з вище середнього класу. Через кілька місяців після цього Кас сказав мені, що моя мати захворіла. Він не став вдаватися до подробиць, але мій соціальний працівник дізнався, що у моєї матері був рак на останній стадії. Того самого дня, коли Кас розповів мені про це, мені подзвонила сестра.
– Піди провідай маму, – сказала вона. – Вона погано себе почуває.
Я був у матері кілька тижнів до того, як мені подзвонила сестра, і знав, що у мами трапився інсульт і її око з одного боку було ніби опущене, але я не знав нічого про те, що у неї рак. Єдиний рак, про який я знав, це хіба знак гороскопу, під яким я народився. Я знав, що щось не так, але не знав, що це має якесь відношення до смерті.
Проте, коли я потрапив до лікарні, на мене чекав сильний шок. Моя мати лежала на ліжку і стогнала, будучи у повному заціпенінні. Було боляче навіть просто дивитися на неї. Її очі запали, шкіра туго обтягувала череп, і вона вся була надзвичайно худою. Простирадло звалилося з неї, і з-під нього було видно частину її оголених грудей. Я поцілував її і поправив ковдру. Я просто не знав, що мені робити. Я ніколи не бачив нікого, хто б страждав на рак. Схожі сцени я бачив лише в фільмах, тому й очікував щось на зразок: «Що ж… люблю тебе, але тепер настав мій час… Бувай, Джонні!» Я думав, що в мене буде можливість поговорити з нею і сказати «Прощай!» перед тим, як вона помре, але вона навіть не прийшла до свідомості. Тому я вийшов з тієї лікарняної палати і більше ніколи туди не повертався.
Щовечора я повертався додому і говорив сестрі, що бачив маму і що вона добре виглядає. Я просто не справився з тою лікарняною сценою, це було занадто болісно. Тож я повернувся на шлях грабунків. Я натрапив на Баркіма і ще кількох знайомих мені місцевих злодюг, і ми домовились пограбували кілька будинків.
Однієї ночі, перед тим, як піти грабувати заплановане місце, я показав Баркіму фотоальбом, який приніс із собою з Кетскілла. Там були фотографії мої, Каса, Камілли та всіх цих білих дітей зі школи.
Баркім не міг повірити
