все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на півдні, у Вірджинії. Якось мій брат вирішив провідати ту місцину, де виросла моя мати. Він сказав, що не знайшов там нічого, окрім парковання для трейлерів. Тож я реально нігер із трейлерного парку. Моя прабабуся Берта і моя двоюрідна бабця працювали на білу леді в тридцяті роки тоді, коли більшість білих не хотіли наймати чорношкірих. Берта і її сестра настільки були вдячними за це, що обидві назвали своїх дочок Лорнами на честь тієї леді. Берта витратила зароблені гроші, щоб віддати своїх дітей до коледжу.
Напевно, я успадкував нокаутуючий сімейний ген від моєї прабабусі. Лорна, кузена моєї мами, казала мені, що чоловік тієї сім’ї, де була Берта, постійно бив свою дружину, і Берті це не подобалось. А вона була великою жінкою.
«Не торкайся її», – сказала вона йому.
Він сприйняв це за жарт, але вона вперіщила його кулаком і посадила тим ударом на дупу. Наступного дня він побачив Берту і сказав їй: «Ну, як живете, міс Прайс?» Він перестав бити свою дружину і перетворився на зовсім іншу людину.
Мою маму всі любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жіночій в’язниці на Манхеттені, але водночас вона вчилася на вчительку. Тоді, коли вона познайомилась із моїм батьком, вона закінчила третій курс. Він захворів, і їй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловіків, як для такої освіченої жінки, у неї був нікудишній.
Я мало що знаю про сім’ю свого батька. Правду кажучи, я взагалі погано знав його. Чи то пак того чоловіка, про якого казали ніби він мій батько. У моєму свідоцтві про народження сказано, що моїм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тім, що ні я, ні мій брат, ні моя сестра ніколи не бачили цього чувака.
Нам усім казали, ніби наш батько, то Джиммі «Керлі» Кіркпатрік-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дійшли чутки, що Керлі був сутенером і що він вимагав гроші у жінок. А потім він раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називає себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефіс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то ці релігійні хлопці мають харизму сутенерів. Вони можуть змусити будь-кого в церкві робити все, що їм заманеться. Тож для мене це завжди так, «єпископ-дефіс-сутенер», «преподобний-дефіс-сутенер».
Керлі періодично приїжджав до нас. Вони з мамою ніколи не розмовляли один з одним, він просто сигналив, і ми спускалися вниз, щоб зустріти його. Ми, діти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поїдемо на екскурсію на Коні Айленд або Брайтон Біч, але він просто возив нас кілька хвилин навколо, а потім підкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цілував на прощання мою сестру і потискав руки мені й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.
Моїм першим районом був Бед-Стай у Брукліні. Тоді це був цілком пристойний робочий район. Усі один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокійно. Кожні п’ятницю і суботу в будинку було як у Вегасі. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти і кликала всіх
