боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тоді я ходив до державної школи, і то був жах. Я був повним і дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Діти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феєю» через те, що я ніколи не відходив від моєї сестри, адже моя мама казала мені залишатися завжди із Деніз, тому що вона була старша за мене і мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тоді не знав нічого про гігієну. У нас не було гарячої води, щоб прийняти душ, а якщо відключали газ, ми не могли навіть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала відро гарячою водою і мила мене. Але коли ти маленький, тобі плювати на гігієну. Зрештою я навчився цьому на вулиці від старших дітей. Вони розповіли мені про Брут, Пако Рабана та П’єра Кардена.
Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але іноді моя мати була в безпам’ятстві від випитого напередодні ввечері і не проводжала мене в школу. Саме тоді діти завжди били мене і штовхали ногами. Вони були такі: «Забирайся до біса звідси, нігер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постійно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тікав від них. Ми ходили до школи, а ці люди дражнили нас, а потім коли ми поверталися додому, вони витягували зброю і грабували нас за будь-яку дрібницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькі діти просто в нашому власному домі.
Справжнім поворотним моментом у моєму житті стала необхідність носити окуляри в першому класі. Моя мама повела мене до лікаря перевірити зір і виявилось, що в мене короткозорість. Тож вона замовила мені окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зі школи під час обідньої перерви і у мене було кілька фрикадельок з їдальні, загорнутих в алюміній, щоб вони не охололи. Той хлопець підійшов до мене і запитав: «Ей, у тебе є гроші?««Ні», – відповів я. Він почав копирсатися в моїх кишенях і обшукувати мене, а потім спробував забрати мої чортові фрикадельки. Я відбивався, повторюючи: «Ні! Ні! Ні!» Я дозволяв хуліганам брати мої гроші, але ніколи не дозволяв їм забирати мою їжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи свої фрикадельки. Він почав бити мене по голові, а потім взяв мої окуляри і кинув їх до бензобаку вантажівки. Я побіг від нього додому – мої фрикадельки йому не дісталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо ті хлопці були настільки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що мені невідомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокої, припиніть!» – кричав я. Я досі почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розуміти, що ти настільки безпорадний. Це відчуття залишається з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав мої окуляри і кинув їх до бензобаку, став моїм останнім днем у школі. Моя формальна освіта на цьому закінчилася. Мені було сім років, і я відтоді ніколи не повертався до класу.
Я приходив до школи, снідав і йшов звідти. Кілька годин я прогулювався кварталом,
