тобі йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути відповіді.
Після того, як Деві пішов спати, Енн спустилася до острова Вікторії й сіла наодинці в темряві, яку пом’якшувало тільки місячне світло, а за спиною сміялася вода в струмку в дуеті з вітром. Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своїх мріях та снах. Вона забула любовні страждання молодості, гості слова злісних сусідів і всі проблеми дівочого існування. В уяві пливла через легендарні моря, які омивають далекі сяючі береги втрачених казкових країв де розкинулися Атлантида й Елізіум, де вечірня зірка веде до землі Бажань Серця. І в цих мріях вона була багатша, ніж насправді; бо те, що ми бачимо, минає, але те, чого не побачиш – вічне.
ІІ. Вінки осені
Наступний тиждень швидко пролетів, наповнений різними «востаннє», як називала їх Енн. Прощальні візити, які були або приємними, або не вельми, залежно від того, чи ті, хто приходив до неї чи до кого ходила вона, розділяли надії Енн, чи думали, що вона надто задається через коледж, і вважали своїм обов’язком «трохи спустити її з небес на землю».
Товариство удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ) влаштувала одного вечора прощальну вечірку на честь Енн і Гілберта вдома в Джозі Пай; це місце вони обрали частково тому, що дім пана Пая був великий і зручний, а частково через високу ймовірність того, що дівчата Пай відмовилися б брати в цьому участь, якби їх пропозицію щодо будинку не прийняли. То був дуже гарний вечір, дівчата Пай були чемними, не говорили й не робили нічого, що б порушило гармонію оказії – а це геть не було схоже на них. Джозі була незвично приязною – настільки, що вона удостоїла Енн таких слів:
– Твоя нова сукня дуже тобі личить, Енн. Справді, ти в ній МАЙЖЕ гарненька.
– Як мило з твого боку мені це сказати, – відповіла Енн, з вогниками в очах. Її почуття гумору розвивалося, і слова, які в чотирнадцять ранили б її, тепер хіба ставали поживою для розваги. Джозі підозрювала, що Енн сміється з неї за цими пустотливими очима; але вона втішила себе тим, що прошепотіла до Герті, коли вони спускалися сходами, що Енн Ширлі стала дуже задаватися, коли їде в коледж.
Зібралася вся «стара компанія», повна радості, запалу й безтурботності юності. Діана Баррі, з рум’янцем і ямочками, поряд з вірним Фредом; Джейн Ендрюс, охайна, розсудлива й проста; Рубі Джилліс, яка була настільки вродливою у своїй кремовій шовковій блузі й із червоними геранями в золотому волоссі, наскільки це взагалі можливо. Гілберт Блайт і ЧарліСлоан, обоє намагалися триматися ближче до невловимої Енн; Кері Слоан, бліда й меланхолійна на вигляд, бо, як казали, її батько й близько до неї не підпускав Олівера Кімбела; Муді Сперджен Макферсон, чиє кругле обличчя та незугарні вуха були ще круглішими й незугарнішими, ніж будь-коли; і веснянкуватий Біллі Ендрюс, який сидів у кутку весь вечір і не міг видушити зі себе й слова, коли до нього хтось говорив, спостерігав за Енн Ширлі й задоволено шкірився.
Енн знала про вечірку наперед, але не знала, що їх із Гілбертом, як засновників Товариства, удостоять вітальної промови та «знаків поваги» – в її
