її коханого, була однією з тих щасливих істот, яких рідко щось тривожить. Навіть о восьмій нелегко було порушити спокій Дори. Їй, звичайно ж, було шкода, що Енн їде, але хіба це причина не отримати насолоду від тосту яйцем пашот? Аж ніяк. А побачивши, що Деві їсти не може, Дора доїла ще й за нього.
Рівно в домовлений час з’явилася Діана з конем й екіпажем, її рожеві щоки виглядали з плаща. Тоді треба було якось попрощатися. Пані Лінд прийшла, щоб обійняти Енн і попередити її, аби вона вважала на здоров’я, що б не робила. Марілла, без церемоній і без сліз, цмокнула Енн в щоку й сказала, що сподівається почути від неї звістку, коли вона буде на місці. Випадковому спостерігачеві цієї сцени могло б здатися, що від’їзд Енн значить для неї небагато – якби тільки цей випадковий спостерігач не зазирнув їй у вічі. Дора стримано поцілувала Енн і видавила дві маленькі слізки; але Деві, який сидів на сходинці веранди й плакав, відколи вони встали з-за столу, навідріз відмовився прощатися. Коли він побачив, що до нього наближається Енн, то скочив на ноги, помчав сходами нагору й сховався в гардеробній, звідки відмовлявся вилазити. Його заглушені ридання були останнім звуком, який почула Енн, від’їжджаючи зі Зелених Дахів.
Дощ лив всю дорогу до Брайт-Рівер, де вона мала сісти на поїзд, бо з Кармоді до порома не було чим добратися. Чарлі та Гілберт вже стояли на платформі, коли вони прибули на станцію, а поїзд свистів. Енн якраз вистачало часу, щоб купити квиток і здати валізу, поспіхом попрощатися з Діаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотіла повернутися з Діаною в Ейвонлі; вона знала, що вмиратиме від туги за домом. Ох, і якби хоч не лив той проливний дощ, так ніби весь світ плакав за літом і на землі не залишилося жодної радості! Навіть присутність Гілберта її не втішала, бо Чарлі Слоан теж був там, і «Слоанівство» можливо було толерувати хіба за гарної погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.
Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, і сонце розливало золоте світло з-поміж хмар, поліруючи сіру морську гладінь мідними фарбами й розсіваючи туман, який огортав червоні береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обіцяло погожий день. Крім того, Чарлі Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гілбертом залишися на палубі наодинці.
– Добре, що всі Слоани дістають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батьківщину з Чарлі за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неї.
– Ну, ми відпливли, – несентиментально зауважив Гілберт.
– Так, я почуваюся як Байронів Чайльд Гарольд – от тільки це не зовсім мої рідні береги, – сказала Енн, енергійно кліпаючи сірими очима. – Мої рідні береги, гадаю – Нова Шотландія. Але ж насправді рідна земля та, яку ти любиш най-дужче, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Аж не віриться, що я не все життя прожила на ньому. Ті одинадцять років, які я прожила, перш ніж переїхала туди, здаються страшним
