хоч такі претензії й виправдані, бо щонайменше кожен має там похованого предка з чудернацькою плитою над головою, на якій записані всі головні факти історії. На більшості цих старих надгробків годі побачити й натяк на мистецтво. Більшість з них витесана з бурого або сірого каменю, і лише на декількох можна знайти спроби оздоблення. Деякі з них прикрашені черепом і перехрещеними кістками, і така понура декорація часто поєднується з головою херувиму. Чимало з них лежать ниць. Майже в кожну в них вп’яв свої зуби Час, у деякі настільки, що на деяких надписів не видно взагалі, на інших можна заледве прочитати. Кладовище тісне й густо засаджене, оточене й помережане рядами в’язів і верб, у чиїй тіні мають без снів спочивати ті, що поснули, під колискову вітрів і листя над ними, і шум дорожнього руху їх не тривожить.
Енн відправилася на першу з багатьох своїх прогулянок по Старому Сейн-Джону наступного ранку. Вони з Прісциллою пішли в Редмонд до полудня й зареєструвалися як студенти, після чого їм того дня не було більше що робити. Дівчата радо звідти втекли, бо оточення натовпів незнайомців не підіймало дух, тим пак, що більшість з них мала такий вигляд, ніби не могли знайти собі місця.
Першокурсниці стояли відокремленими групками по двоє-троє, скоса поглядаючи одна на одну; першокурсники ж скупчилися на великих сходах до вестибюля, де на всю силу молодих легень горлали пісні, кидаючи цим виклик своїм споконвічним ворогам, другокурсникам, декілька яких зарозуміло походжали поряд і своїм виглядом показували зневагу до «жовторотих дітлахів». Гілберта та Чарлі ніде не було видно.
– Не думала, що колись настане день, коли б я була рада побачити Слоана, сказала Прісцилла, коли вони йшли університетським містечком, – але зараз я була б майже щаслива побачити витрішкуваті очі Чарлі. Принаймні це була б пара знайомих очей.
– Ох, – зітхнула Енн. – Не можу знайти слів, щоб описати, як я почувалася в черзі до реєстрації – мізерною, незначною, як крапля води в найбільшому відрі. Почуватися незначною вже неприємно, але, крім того, просто нестерпно, коли в тебе в душі посіяна думка, що ти завжди-завжди буде незначною, а саме так я й почувалася – ніби я була невидима для неозброєного ока й хтось з тих другокурсників може на мене наступити. Я знала, що мене поховають без сліз, почестей і співів.
– Зачекай до наступного року, – заспокоїла її Прісцилла. Тоді ми виглядатимемо такими ж знудженими й премудрими, як будь-який другокурсник. Почуватися незначною, звісно, жахливо; але це, думаю, краще, ніж почуватися великою й незграбною, як я – ніби я собою весь Редмонд заступила. Так я почувалася – напевно, тому що я була там на два дюйми вища за всіх. Я не боялася, що другокурсник наступить на мене; я боялася, що вони подумають, що я слон чи зразок перегодованого картоплею острів’янина.
– Думаю, ми не можемо пробачити великому Редмонду, що він не маленька Королівська академія, – сказала Енн, намагаючись зібрати рештки своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити занепалий дух. – Коли ми закінчували
