місці, де муркотіли вітри. Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькі багатослівні епітафії, викарбувані в часи, коли люди мали більше вільного часу, ніж тепер.
– «Тут лежить тіло Альберта Кроуфорда, есквайра», – прочитала Енн зі старої, сірої плити, – «багаторічного Доглядача Артилерії Його Величності в Кінґспорті. Він служив в армії до укладення миру в 1763, коли вийшов на пенсію за станом здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим чоловіком, найкращим батьком, найкращим другом. Він помер 29 жовтня 1792 у віці 84 років». Тобі мала б сподобатися ця епітафія, Пріссі. У ній точно є «де розгулятися уяві». Скільки пригод мало бути в його житті! А щодо його персональних рис, годі придумати більше похвальних слів. Цікаво, чи хтось йому все це говорив, коли він ще був живий.
– Ось ще одна, – сказала Прісцилла. – Слухай…
«Пам’яті Александра Роса, який помер 33 вересня 1840, у віці 43 років. Поставлено як вияв вдячності тим, кому він вірно служив 27 років, і свідчення того, що він вважався другом, який заслуговує найбільшої довіри та прив’язаності».
– Дуже гарна епітафія, – замислено прокоментувала Енн. – Кращої годі й бажати. Всі ми тим чи іншим чином слуги, і якщо той факт, що ми вірні, може бути правдиво вигравіюваний на наших надгробках, більше нічого додавати й непотрібно. Дивися, який сумний камінь, Пріссі, – «пам’яті улюбленої дитини». І ось ще «поставлено на пам’ять того, хто похований деінде». Цікаво, де та невідома могила. Справді, Пріс, сучасні цвинтарі ніколи не будуть такими цікавими. Ти була права – я часто сюди приходитиму. Мені вже тут подобається. Бачу, ми тут не самі – в кінці алеї якась дівчина.
– Так, і мені здається, це та сама дівчина, яку ми вранці бачили в Редмонді. Я за нею спостерігаю вже п’ять хвилин. Вона починала йти до нас алеєю зо п’ять разів і зо п’ять разів розверталася та йшла назад. Давай підійдемо до неї й познайомимося. Думаю, на цвинтарі знайомитися легше, ніж у Редмонді.
Вони пішли довгою трав’янистою аркадою до незнайомки, яка сиділа на сірій плиті під велетенською вербою. Вона дійсно була дуже гарна, гарна яскравою, неправильною, чарівною красою. Її горіхово-коричневе волосся виблискувало, як шовк, а її круглі щоки сяяли, як достиглі яблука. Її очі були великі, карі й бархатисті, під незвичайної форми чорними бровами, а її вигнутий рот був червоний, як троянда. Вбрана вона була в елегантний коричневий костюм, з-під якого визирали модні туфельки; а її блідо-рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений золотисто-коричневими маками, всім своїм виглядом виказував, що вийшов з-під рук майстра. Прісцилла нараз усвідомила, що її капелюх був зроблений сільським капелюшником, а Енн задумалася, чи її блузка, яку вона пошила сама, і яку потім підігнала пані Лінд, мала ДУЖЕ сільський вигляд поряд з елегантним вбранням незнайомки. На якусь мить обоє дівчат захотіли розвернутися.
Але вони вже обоє зупинилися й повернулися до сірої плити. Відступати було запізно, бо кароока дівчина вже явно зробила висновок, що вони
