в Англії – витончена, струнка, висока. Її тонкі гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня – як дивно було бачити таку істоту на безлюдній стежині, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, погляд цієї жінки був спрямований на Степлтона, але вона тут же додала в швидкості та підійшла до мене. Я зняв капелюха, вже приготувавшись пояснити свою присутність тут, як раптом слова красуні спрямували мої думки на зовсім інший шлях.
– Їдьте звідси! – благала вона. – Негайно повертайтесь до Лондона!
У відповідь на це я міг тільки з приголомшеним виглядом втупитися в жінку. Вона блиснула очима та нетерпляче тупнула ногою.
– Навіщо ж мені їхати? – не збагнув я.
– Не вимагайте пояснень, – вона промовляла тихо, швидко і легко гаркавила. – Заради Всевишнього, послухайтеся моєї поради! Їдьте, і щоб ноги вашої більше не було на цих болотах!
– Але ж я тільки-но приїхав!
– Боже милий, – вигукнула вона, – невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте в Лондон! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Цить! Мій брат іде! Не кажіть йому ні слова… Будьте такі люб’язні, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа таки втрачає свою красу.
Степлтон залишив гонитву за метеликом і підійшов до нас, весь червоний і захеканий.
– А, це ти, Беріл! – сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.
– Як ти розпалився, Джеку!
– Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пізньої осені. І подумай, який жаль, я не спіймав!
Він теревенив спокійно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своїх маленьких сірих очиць із сестри на мене.
– Сподіваюся, ви встигли познайомитися?
– Аякже. Я казала серу Генрі, що зараз уже пізно милуватися красотами наших боліт – орхідеї відцвітають.
– Що? Як гадаєш, хто перед тобою?
– Сер Генрі Баскервіль.
– Ні, ні, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрі, доктор Ватсон.
Фарба досади розлилася по її виразному обличчю.
– Отже, ми балакали, не розуміючи один одного, – сказала вона.
– Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру.
– Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіду, – повідомила вона. – А йому, мабуть, зовсім байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ви все ж зайдете до нас у Мерріпіт-гауз?
За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, в давні часи служила житлом якомусь заможному скотареві, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму
