шия, і болото наповнилося страшним зойком. Я похолов від жаху, але у мого супутника були, мабуть, міцніші нерви.
– Згинуло! – сказав він. – Засмоктало. Другий за два дні, тільки у мене на очах. А скільки їх ще зникло! Вони як занадилися туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська багнюка – страшне місце.
– Але ви все ж ходите туди?
– Атож, там є дві-три стежини, якими спритний чоловік може пройти. Я відшукав їх.
– Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?
– Он бачите ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непрохідної багнюки, яка тихцем оточила їх зусібіч. Якщо на них вилізти, то побачите, які там рідкісні рослини, які метелики!
– Що ж, колись спробую.
Степлтон із подивом вилупився на мене.
– Бійтеся Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав він. – Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте. Я сам тільки тому і наважуюся туди ходити, що у мене є складна система позначок.
– Стійте! – гукнув я. – Що це?
Неголосне, протяжне та невимовно тужливе виття пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але звідки чулося, визначити було неможливо. Розпочавшись із невиразного стогону, цей звук поступово перейшов у глухе ревіння, що знову знітилося до щемливого стогону. Степлтон якось дивно глянув на мене.
– Таємничі місця ці болота, – сказав він.
– Що це таке?
– Фермери торочать, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося його чути, але сьогодні щось уже надто голосно.
Похоловши від страху, я оглянув широку рівнину, що підіймається до горизонту, вкриту зеленими заростями осоки. Ні шереху, навіть найменших ознак життя на ній – лише дві ворони голосно каркали, сидячи на кам’яному стовпі позад нас.
– Ви ж освічена людина, вас такою нісенітницею не здурити, – сказав я. – Як пояснюєте це виття?
– Багнюка іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи вода підіймається на поверхню, чи ще щось, хто знає?
– Ні, ні! Це був голос живої істоти.
– Може, й так. Вам ніколи не доводилося чути, як лементує бугай?
– Ні, не доводилося.
– В Англії цей птах трапляється тепер дуже рідко, по суті він практично вимер, але на таких болотах усе можливо. Я б анітрохи не здивувався, якщо б виявилося, що до нас долинув голос однієї з останніх представниць цього виду.
– В житті не чув більш дивних і страшних звуків!
– Що й казати, місця таємничі. Погляньте на той пагорб. Що це таке, як гадаєте?
Крутий схил був вкритий гейби кільцями із сірого каменю. Я нарахував їх близько двадцяти.
– Що це? Кошари?
– Ні, це житла наших поважних пращурів. Доісторична людина густо заселяла торф’яні болота, і позаяк після неї тут ніхто не жив, то весь цей домашній затишок залишився цілим
