містечко, але, на свій подив, я побачив біля виходу з платформи двох солдатів у темних одностроях, котрі стояли, спираючись на карабіни, і пильно видивлялися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з грубими рисами обличчя, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і через кілька хвилин ми вже швидко їхали по широкій білій дорозі. По обидва її боки здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки із загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного залитого сонцем краю, темніючи на горизонті вечірнього неба, вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, що переривалася гострими шпилями зловісних пагорбів.
Наш транспорт звернув на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору глибокими коліями, прокладеними століття тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі та вологий мох. Відливала бронзою папороть і листя ожини виблискувало в променях призахідного сонця. Продовжуючи підйом, ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, яка швидко мчала між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, і річка вилися долиною, густо зарослою дубняком і соснами.
На кожному закруті Баскервіль захоплено йойкав, із цікавістю роззираючись довкола, і закидав нас незліченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не міг позбутися суму, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я, що явно відчували сліди осені. Жовте листя злітало на землю і, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукіт коліс нашого екіпажу поступово завмер, потонув у густому шарі гниючої трави. «Сумні дари кидає природа під ноги новому власнику Баскервіль-холу!» – подумав я.
– Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортімер. – Що це?
Перед нами підіймалося круте узгір’я, поросле вересом, – перший передвісник близькості торф’яних боліт. На вершечку цього узгір’я, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник із гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
– Перкінсе, що це означає? – поцікавився лікар.
Наш візник обернувся на козлах:
– З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його шукають. Виставили чатових на всіх дорогах, на всіх станціях, та наразі все марно. Тутешній народ дуже цим невдоволений, сер.
– Чому? Адже того, хто наведе на слід, чекають п’ять фунтів.
– Та воно ніби так, сер, та тільки на п’ять фунтів надії мало, а ось що він горло тобі переріже, це швидше. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрібний злодюжка.
– Хто ж він?
– Селден, котрий скоїв убивство у Ноттінґ-гіллі.
Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаттю безцільного звірства, що позначала всі дії цього нелюда. Злочин був настільки жахливий, що у суддів зародився сумнів у ясності розуму Селдена, і тому смертну кару
