наготовувала багато смаколиків до їхнього приїзду, знаючи, які вони голодні після довгої подорожі потягом.
Навіть Джорджа нарешті наїлася досхочу й відкинулася на спинку стільця, розмірковуючи, як подолати ще хоч одну свіжу й смачну мамину булочку.
Тіммі сидів поруч. Його не належало годувати зі столу, але напрочуд багато ласих кусників потрапляло до нього під столом.
Вітер завивав навколо дому. Вікна деренчали, двері трусилися, протяг ворушив килимки на підлозі.
– Неначе під ними звиваються змії, – зауважила Енн.
Тіммі подивився на килимки й загарчав. Він був розумним псом, але не міг збагнути, чому килимки так дивно ворушаться.
– Сподіваюся, уночі вітер вщухне, – сказала тітка Фенні. – Минулої ночі я через нього не спала. Джуліане, любий, ти щось змарнів. Багато працював? Я мушу тебе підгодувати.
Діти розреготалися.
– Ми так і знали, що ти це скажеш, мамо! – заявила Джорджа. – Боже, що це таке?
Усі застигли, вражені. На даху щось грюкнуло. Тіммі нашорошив вуха і люто загарчав.
– Черепиця зірвалася з даху, – пояснив дядько Квентін. – Знову морока! Коли вщухне вітер, Фенні, треба буде подивитися, де розхиталася черепиця, бо дах почне протікати.
Діти сподівалися, що після підвечірку дядько Квентін, як завжди, піде до свого кабінету, та де там. Спробували зіграти з ним у карти, але з дядьком Квентіном якось не виходило. З нього не було пуття навіть у такій простій грі, як снеп[1].
– Ви знаєте хлопчика на ім’я П’єр Ленуар? – раптом спитав дядько Квентін, виймаючи з кишені листа. – Він нібито ходить до твоєї з Діком школи, Джуліане.
– П’єр Ленуар… Ви, либонь, маєте на увазі Смоляного, – здогадався Джуліан. – Так, він у класі Діка. Прицюцьок…
– Смоляний! А чому ви його так називаєте? – запитав дядько Квентін. – Дурне якесь прізвисько для хлопця.
– Якби ви його побачили, то так не сказали б, – сміючись, відповів Дік. – Він смаглявий! Волосся чорне, як смола, очі, як смола, брови наче смолою намальовані. І його ім’я означає «чорний», еге ж? «Ленуар» французькою – «чорний».
– Слушно. Але однаково прізвисько Смоляний – якась дурня! – вигукнув дядько Квентін. – Ну, я досить часто листуюся з батьком цього хлопця. Нас із ним пов’язують спільні наукові інтереси. Власне, я якось поцікавився, чи не схоче він завітати сюди на кілька днів разом зі своїм сином П’єром.
– Чудово! – зрадів Дік. – Було б добре, дядьку, якби приїхав Смоляний. Хоча він і несповна розуму. Не робить того, що йому загадують, лазить скрізь, як мавпочка, і буває надто зухвалим. Не знаю, чи сподобається він вам.
Через ці слова дядько Квентін пошкодував, що запросив Смоляного. Він не любив ні зухвалих, ні шалапутних хлопців.
– Гм-гм, – дядько Квентін відклав листа. – Слід було мені спочатку з вами поговорити, перш ніж запрошувати його з батьком. Але, може, я ще встигну скасувати їхній приїзд.
Дитяча картярська гра (
