Я тепер точно не засну. Злізь із ноги, Тіммі. Така спека, а тут ще ти.
Уранці на дітей чекала добра новина. Вони були цього разу дуже пунктуальні й з надією посідали за стіл, і Джуліан вичікувально дивився на матір. Вона усміхнулася до нього й мовила:
– Ми з татом усе обговорили, і він… він не заперечує проти ваших мандрів. Вам буде корисно пожити самостійно. Щоправда, вам знадобляться два фургони, а не один.
– Мамуню, але Доббі два фургони не до снаги, – сказала Енн.
– Ми орендуємо ще одного коня, мамо? – спитав Джуліан, а тоді – до батька: – Татуню, красно дякуємо за дозвіл. Це так класно!
– Супер! – додав Дік.
– Блискуче, – сказала Джорджа і збуджено почухала Тіму голову. – Коли рушаємо? Завтра?
– Звісно ні, – мовив Джуліан. – Треба ще орендувати фургони, позичити коня, спакуватися… багацько роботи.
– Їдьте наступного тижня, а я маму заберу з собою на північ, – сказав йому батько. – І нас це дуже влаштовує. Куховарці надамо відпустку. А ви щодня надсилатимете нам листівку, як вам ведеться й де ви перебуваєте.
– Неймовірно, – сказала Енн. – Мамуню, в мене на радощах апетит пропав.
– Ну, якщо ідея з фургоном так на тебе впливає, тобі ліпше буде лишитися вдома, – сказала мати.
Енн одразу почала похапцем їсти пшеничні подушечки, і апетит повернувся. Не йметься віри: два фургони, двоє коней, спати у двоповерхових ліжках, готувати їжу просто неба…
– Джуліане, ти розумієш, що вся відповідальність лягає на тебе? – зауважив батько. – Ти вже дорослий і маєш бути відповідальним. Усі муситимуть здаватися на твою волю.
– Добре, тату, – загордився Джуліан. – Усе буде гаразд.
– Тіммі теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Він такий же відповідальний, як Джуліан.
– Гав! – сказав Тім, почувши своє ім’я, і загупав хвостом по підлозі.
– Ти – лапуня, Тіммі, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, і Джуліана теж.
– Дурненький, – сказав Дік і погладив Тіммі по голові. – Нас без тебе не відпустять. Ти наш найголовніший захисник.
– Безперечно, без Тіммі ніхто вам їхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли він поруч, ми спокійні.
Усе це дуже бентежило. Після сніданку діти пішли обговорювати події.
– Я за те, щоб їхати фургоном у гори, про які казав хлопець, і де в долині озеро, й там таборувати, – запропонував Джуліан. – Та й товариство там буде цікаве. Ми зупинимось віддалік табору циркачів, бо їм може здатися, що чужі люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонів і школять собак.
– А ще ми потоваришуємо з Ноббі, – запалилася Енн. – Мені він сподобався. А від його дядька триматимемось подалі. І як лишень такий неприязний чоловік може працювати головним клоуном у цирку?
– Цікаво, де й коли мати домовиться про фургони! – кивнув Джуліан. – Яке ж це буде диво, коли ми їх нарешті
