дозволяли фургонам зупинятися на ніч на їхньому полі.
– По змозі обирай поле, де поруч є потічок, щоб Боббі і Троттер могли напитися, – пояснив батько.
– Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дітей. – Це дуже важливо, на фермі беріть стільки молока, скільки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнері під другим фургоном є багато імбирного пива.
– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джуліан кладе пляшки з імбирним пивом до багажного контейнера. – Я досі не можу повірити, що ми справді їдемо завтра.
Але це була правда. Наступного дня Доббі й Троттера мали відвести до фургонів і запрягти. «Їх це теж зворушить», – подумала Енн.
Тіммі не міг утнути, з якого приводу всі так радіють, але, звичайно, брав у всьому участь і безперервно вихляв хвостом. Він уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приємним запахом і ліг на нього. Нібито сказав: «Це моє місце. Якщо ви кудись поїдете в цих будиночках на колесах, то це буде мій куточок».
– Джорджо, ми їдемо у червоному фургоні, а хлопці – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний. Еге ж здорово спати на таких ліжках? Вони здаються цілком комфортабельними.
Нарешті настав ранок, і молочар привів свого чорного возового коника Троттера, а Джуліан привів з пасовиська Доббі. Коні обнюхалися, і Доббі приязно по-конячому сказав: «Фррр!»
– Вони подружилися! Дивіться, як вони труться носами! – раділа Енн. – Троттере, ти повезеш мій фургон!
Коні сумирно стояли, доки їх запрягали. Лише Доббі пару раз смикнув головою, ніби йому кортіло вже рушати, і копитнув землю.
– Ой, Доббі, мені теж кортить, – сказала Енн. – А тобі, Діку? А тобі, Джуліане?
– Атож, – усміхнувся Дік. – Ось тут, Доббі, стій! Джуліане, будемо візникувати по черзі?
– Наш фургон я візникуватиму сама, – рішучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хіба що іноді дам їй потримати віжки. І взагалі, візникування – чоловіча справа.
– Але ж ти дівчина, здається! – обурилася Енн. – Ти не чоловік і навіть не хлопець!
Джорджа сердито зиркнула на неї. Вона завжди хотіла бути хлопцем і вважала себе хлопцем. Тому й не любила, коли їй нагадували, що вона лише дівчина. Але в такий піднесений ранок навіть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати і разом з усіма вигукувати:
– Ми готові! Ми давно готові!
– Їдьмо вже! Коли вже час рушати, він, дурень, пішов додому.
– Він пішов по кексики, які вранці спекла нам куховарка. У нашій комірчині повно харчів. А я вже голодний.
– Джуліан, нарешті! Поквапся. Бо поїдемо без тебе. До побачення, мамуню! Ми щодня надсилатимемо тобі по листівці, присягаємось.
Джуліан заліз на передок зеленого фургона і вйокнув:
– Вйо, Доббі! Рушаймо! До побачення, мамо!
Дік сів поруч із ним і усміхався по самі вуха. Фургони поїхали під’їзною дорогою. Джорджа натягла віжки, і Троттер
