спала в сусідній кімнаті. Джуліан вбіг туди і потрусив Енн за плечі.
– Прокидайся! Вже вівторок і сяє сонце.
Енн схопилася і радісно уп’ялася очима в Джуліана.
– Нарешті! – вигукнула вона. – Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цікаво від’їжджати кудись на канікули!
Вони рушили невдовзі після сніданку. Автівка була велика, тож усі вельми зручно вмостилися. Мати сиділа попереду разом з батьком, а діти – позаду, поставивши ноги на дві валізи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нічого не забули.
Заюрмленими вулицями Лондона вони їхали дуже повільно, а коли вибралися з передмістя, автівка наддала газу. Незабаром вони вже летіли заміською трасою. Діти співали пісень, як і завжди, коли були щасливі.
– А їсти ми скоро будемо? – запитала Енн, яка раптом зголодніла.
– Скоро, – відповіла мати, – але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Підобідок буде не раніше о пів на першу, Енн.
– Шкода! – вигукнула Енн. – Я не дотягну до підобідку.
Тож мати дала їм шоколад, і діти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, ліси і поля, повз які мчала автівка.
Пікнік був чудовий. Вони зупинились на пагорбі й влаштувалися на похилій ділянці з краєвидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великої бурої корови, яка підійшла й вирячилася на неї, але пішла геть, коли батько прогнав її. Діти понаїдалися по зав’язки, і мати сказала, що на підвечірок о пів на п’яту доведеться не влаштовуватись на природі, а йти до чайної, бо вони поїли усі бутерброди, приготовані й на підобідок, і на підвечірок.
– О котрій ми приїдемо до тітки Фенні? – запитав Джуліан, дожовуючи останній сендвіч і шкодуючи, що нема ще одного.
– Якщо пощастить, то десь о шостій, – відповів батько. – А тепер хто хоче трохи розім’ятися? Бо нам доведеться ще довго їхати.
Здавалося, що буркотлива автівка проковтує милю за милею. Настав час на підвечірок, і діти знов розхвилювалися.
– Десь поблизу море, – сказав Дік. – Я відчуваю його запах.
Він мав рацію. Автівка вихопилася на пагорб, і вони побачили осяяне синє море, спокійне і гладке у вечірньому сонці. Діти радісно зарепетували:
– Он воно!
– Еге ж, чудово!
– Я хочу негайно викупатися!
– До бухти Кирін лишилося їхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наїздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а біля входу до неї – утішний острівець.
Поки вони їхали узбережжям, діти видивлялися її. І ось Джуліан закричав:
– Оно: бухта Кирін! Поглянь, Діку, яка гарна і синя!
– А онде скелястий острівець на сторожі входу до бухти! – вигукнув Дік. – Я хотів би там побувати!
– Звичайно, побуваєш, – сказала мати. – А тепер пошукаємо, де будинок тітки Фенні. Він називається Кирін-котедж.
Невдовзі вони під’їхали до нього. Будинок стояв на невисокій кручі
