правління. Наступник, Генріх II, продовжує політику своїх попередників щодо Італії та скликає союзників до Турина, території Савойї, на яку Валуа претендують насамперед, завдяки шлюбу Карла Орлеанського з Луїзою Савойською, матір’ю Франциска I, та воєнним діям 1543–1544 рр. На боці короля, а, отже, проти Іспанії, Папа Павло III, оскільки його сина, П’єра Луїджі Фарнезе, у вересні 1547 р. було вбито за ініціативою губернатора Мілана Ферранте Гонзага, одного з найбільших прихильників Карла V в Італії. Оттавіо Фарнезе (1524–1586), котрий втратив П’яченцу й врятував Парму від іспанської окупації, хоче захистити останню від анексії його діда, Павла III, який хотів компенсувати цю втрату герцогством Камерино. Сієна, що не приймає іспанський протекторат, побоюється анексії з боку герцогства Медічі.
Союзи та конфлікти
Генріх II змушує імператора підписати перемир’я в Ломбардії та відмовитись від облоги Сієни. Але французький король досяг інших успіхів: за підтримки нового Папи Юлія III та Туреччини він відібрав Корсику в Генуї в 1553 р., але не зміг захистити Сієну від нападу імперії та Медічі. У 1557 р. Франція воювала проти Філіппа II, короля Іспанії, разом із Папою Павлом IV, тоді як армія на чолі з Франсуа де Гізом безуспішно намагалася повернути собі Неаполітанське королівство.
Війна між Францією та Іспанією закінчується в Нідерландах, де французи зазнають поразки в Сан-Квентіно. Генріх II, котрий майже зазнає межі фінансового банкрутства, як і його суперник Філіпп II, підписує Като-Камбрезійський мир (1559 р.), згідно з яким відмовляється від Мілана та Неаполя, за які воював, але зберігає Мец, Туль і Верден, що розширюють східний кордон, і певні фортеці в П’ємонті, які завдяки герою Сан-Квентіно Еммануїлу Філіберту Савойському (1528–1580) зберігають свою незалежність.
Союз із князями-протестантами
Окремі рішення Франциска І та його сина Генріха ІІ, прийняті під час воєн, були суперечливими. Королі християнської віри, без жодних упереджень, укладають союзи з лютеранами проти імператора Карла V, котрий бореться на захист єдності Церкви й абсолютної монархії, та з турками, які й далі загрожують повторними нападами на балканські території та узбережжя Іспанії. Союз Генріха II з князями-протестантами сприяв поширенню протестантизму у Франції (французьких протестантів називали гугенотами, від німецького терміна Eidgenossen, «спільники»), рушійні сили якого перебували у Страсбурзі, Базелі та Женеві, яку через Кальвіна (1509–1564) називали Північним Римом.
Незважаючи на те, що суверен пообіцяв побороти єресь, у 1559 р. у Парижі відбулось засідання синоду, на якому було ухвалено церковну конституцію та сповідання віри, продиктовані Кальвіном, для всіх громад Франції. У Парижі утворюються невеликі групи реформаторів, які знаходять захист у Маргарити Ангулемської, сестри Франциска I, а згодом королеви Наваррської. Спочатку король не займає чіткої позиції, тоді як Сорбонна та Паризький парламент захищають ортодоксальну віру. Під час
