усміхнулася.
– Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
– Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.
– Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…
– Доларів?! – не повірила пані. – Кажи! Доларів?!
– Так…
– Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить – і завалилася. Руку до серця – убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
– Неси… – ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота – бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
– Оце твоє! За грудень! І щоби Максові – ані слова! – пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
– Мамо?… – та утомлено. Ніби з горя приплентався.
– Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! – полізла до сумки.
– Ми ж ніби православні…
– Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині – ніяк. Коли б не нерви – трималася б посту, а так…
– Чого тепер нервуєшся?
– А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… – врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. – Краватка! «Corneliani»!
– Дякую, мамо, – байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.
Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.
– Що за гроші?
– Дарунок Дорі на Різдво, – чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. – Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.
– Ні! – Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. – Сідай, Доро.
Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти! Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.
– Хочеш піти? Йди…
– У тебе утомлений вигляд, синочку, – заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса – дивився Дорі вслід, як той телепень.
– Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…
– Бал?! Бульйончик Августа? – просяяла матір. – Обов’язково буду! От де звеселитися!
А у просторій гостьовій кімнаті – одна стіна – шоколад, інші медом мазані – беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, що й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним – геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра
