комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:
«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».
Розділ 8
З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.
Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.
«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю.
