жах згори війнув,Мене пройняв!
Це дух летить, це дух благання вчув…
Одкрийсь мені!
Твій повів серце стрепенув
І владно тягне…
Усе єство до тебе прагне!
Тобі віддав навік я серце й душу,
Нехай і вмру – тебе побачить мушу!
(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання. Займається червона заграва, в полум'ї з'являється Дух).
Д у х
Хто зве мене?
Ф а у с т
(аж відсахнувся)
Лице страшне!
Д у х
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось…
Ф а у с т
Жахаєш ти мене!
Д у х
Благав ти ревно і незмінно
Побачити вид мій, почути мою річ;
Вразив мене відчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?
Де велет сміливий, що світ в собі створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нім
Із духами у всьому стати рівним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Відразу знітився ти жалко,
Гробак нікчемний, боязкий!
Ф а у с т
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!
Д у х
В життя потоках, у морі дій
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть —
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе[13], —
Я тчу на грімкому верстаті часý
Богам на одіння живую красу.
Ф а у с т
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!
Д у х
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезає).
Ф а у с т
(Падає додолу).
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!
Хтось стукає у двері.
О смерть гірка!
Це йде мій помічник[14],
Докучливий сухий влазлúвець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!
Увіходить В а ґ н е р у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю.
В а ґ н е р
Даруйте, ви декламували;
Це з грецької трагедії, мабуть?
Це вміння має значення чимале,
І я б хотів його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодія
Повчитись часом може в лицедія.
Ф а у с т
Так, якщо й сам священик – лицедій;
Немало є між них такого крою.
…
