style="font-size:15px;"> Коли б якийсь режисер захотів зняти її у своїй стрічці, він би обов’язково сказав про Галину Сергіївну: «Фактурна будова тіла. Прекрасна постава. Скульптурно досконалі ноги та шия. Особливу увагу привертають руки».
«Таких зап’ястків у простих смертних не буває», – колись, іще як вони не були одруженими, зізнався Галочці Федя. А на додачу до цього жінка могла пишатися справжнім скарбом – хвилястим рудим шовковистим волоссям. Голос у Галочки, на відміну від загальноприйнятих вчительських, був вражаючий – приємно-м’який із оксамитовими нотками. Співрозмовник заклякав, коли жінка щось розповідала. А розповідати вона вміла. Багато читала, багато де побувала. Чоловік працював політичним керманичем в облздраві[8], посада передбачала закордонні відрядження. Хоч і в країни соцтабору, але в інше, таке, що відрізнялося від радянського, життя. Неперевершену красуню дружину брав із собою. Маленького Вітю подружжя залишало на батьків Галочки. Мандрували подовгу: з відрядження, не розпаковуючи валізи, мчали на курорт у Піцунду чи Ялту, звідти – до санаторію в Карпати. На декілька місяців зазирали додому, щоб повиховувати й попестити хлопчика, – і знов у подорож. Вітя ріс на руках у старих, проте дуже любив маму, сумував за нею. І вона його, і вона його… Але чоловік казав: «Їдьмо!» – і жінка слідувала за ним. «Діти багатьох моїх колег зростають в інтернатах», – заспокоював дружину партійний керівник. Вона примушувала себе заспокоюватися… Згодом і їхній хлопчик перебрався до інтернату – спортивного. Там усе було на найвищому рівні: тренування, дисципліна, харчування, поїздки, змагання. Найкращі вчителі – замість мам і тат. «Нехай хлопець загартовується», – казав чоловік, і Галочка загартовувалася на пару з сином.
Ото лише й пожила для сина, коли Федя помер. Віктору було трохи більше двадцяти, коли Галя стала справжньою мамою, яка віддається лише своєму чаду.
«Запізно!» – резюмує жінка тепер, сидячи на промерзлій лаві. Їй на голову падає перший тремтливий сніг, тихо навкруги, млосно.
– Я б не сказав… – чує поруч голос.
Озирається здивовано й бачить поруч незнайомого, трохи підтоптаного чоловіка, який, звертаючись до неї, дивиться в глибину парку.
– Перепрошую! – каже Галина Сергіївна, незадоволено наморщивши лоба.
– Кажу, я б не говорив, що запізно. – Жінка не розуміє, про що йдеться. Чоловік нарешті повертається до Галі й починає говорити голосно, ніби до глухої: – Кажу, перший сніг у листопаді – хіба це запізно?
Галя потроху усвідомлює, що вона, ймовірно, вимовила вголос останню свою думку про виховання сина. Всміхається. Незнайомець заглядає їй у лице й підстрибує на лаві, наче сів на їжака.
– Галю, ти?
– Я вас не пригадую… – соромлячись, відповідає. – Я дійсно Галя, але ви не помилилися?
– От дурепа! – не добирає слів чолов’яга.
«Ну, це вже неподобство!»
Обласне управління охорони здоров’я.
