не могла адвокатських жартів. Для мене батькова пропозиція була ілюстрацією того, як мамі іноді важко з батьком і що вони належать до різних світів, у той час як мамині приятельки вважали, що мамі незаслужено пощастило зі шлюбом.
Я увімкнула підсвітку, і світлина набула жовтуватого відтінку. На ній була моя молода мати, мабуть, десь років тридцять п’ять. Імовірно – трохи менше, можливо – більше. Світлини роблять нас примарними, вони відтворюють нас так, як їм заманеться.
За спиною мами, як я знала, знаходяться три мурашники. Вони дуже схожі на єгипетські піраміди, жовтуватий колір підсвічування взагалі перетворює світ біля мами на пустелю. Не знаю, що символізують ці мурашники, якщо це взагалі символ.
На цій світлині вона всміхається серцем, хоча Агата вважає, що мама всміхається дечим, що знаходиться нижче, я в це не вірю, бо навряд чи в мами таке б вийшло. Спробуйте самі утнути подібне, я кілька разів пробувала, нічого не виходить, крім того, що пика виглядає зосередженою, а це навряд є доказом невимовного щастя.
Пані Агнес фон Вайхен торкається правою рукою своєї пухнастої, короткої (ледь нижче вух) зачіски. Вона вдягнена у плащ, я знаю, що він тих зелено-блакитних кольорів, що люблять використовувати в костелах. Я подумала, що плащ у таких кольорах надзвичайно пасував би Наташі Ченські.
Я не знаю, є щось на мамі під плащем чи ні. Це – традиційне дискусійне питання, родинний ребус, міф. Мама нічого не відповідає, але коли її про це запитують, посміхається точнісінько так, як на світлині. Я не знаю, що її більше розважає, те, що хтось наважується думати про те, що під плащем вона гола, або те, що вона дійсно була голою, або те, що вона почувається оголеною саме зараз.
Раптом я згадую, що не перевірила свого мобільника, невже мати мені не телефонувала? На неї це було б несхоже. Телефонувала і надіслала дві смс, в одній вона питає, чи привітала я брата, а в іншій обурюється, що про місце мого знаходження вона дізнається від «милої Агати», бо її рідна донька ігнорує її дзвінки. Кожна її смс закінчується однаково: «Присягнися, що у тебе все добре. Я люблю тебе». Ще я бачу ммс, яке надіслала мені Ханне. На ній – величезна стійка з різноманітними солодощами та усміхнене обличчя кухаря. А ось і смс від неї: «Як ти вважаєш, що тут найсолодше?» Я сміюся, Троль викручує пику в мій бік. На його погляд, сміятися вночі – злочин. Він голосно зітхає, мовляв, це останнє попередження, засинай, Марто, і знову скручується в фотелі. Фотель розуміє, що його «дитинка» жива, бо вона ворушиться. А я втрачаю глузд.
Історію портрета матері я знаю. Історію діда – ні. Діда завтра спалять. Йому дев’яносто чотири роки, я думаю, що на його сумлінні не десять і навіть не сто спалених у концентраційних печах тіл безневинних людей, які були здоровішими та молодшими за нього. Хоча яка різниця – палити здорових та молодих чи хворих та старих, винуватих чи безневинних? У Бога є лінійка для виміру цих гріхів?
У будь-якому разі завтра настане черга мого
