вскочила у неї, наверх – футболку. До дверей.
– Скоро повернуся.
– Сьогодні? – Макар їй услід.
Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула – авжеж!
До кімнатки побігла.
– Щось шукаєш? – гукнув Гоцик з кухні.
– Вже знайшла… – Око у бік кухні скосила – не йдуть? Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.
Гоцик зітхнув, штовхнув порожню пляшку.
– Пиво скінчилося…
Макар – наче чекав.
– Пішли, пішли… – підганяє Гоцика, а сам уже у кросівки вскочив.
Костянтинівська світилася ліхтарями, неоновими вивісками й автомобільними фарами. Поодинокі перехожі… Хоч і центр, а не людно. Макар із Гоциком намірилися до набережної. Там великий «Фуршет», завжди є світле пиво… Аж попереду – біла спідниця. Зупинилися. Ніби терміново прикурити треба. Вдивляються.
Люба стояла на перехресті та знай озиралася. Вийняла з кишені мобільний… А дзвонити – не дзвонить. Може, час дізнається? Так і є. Глянула, сховала телефон у кишеню, поглядом по вулиці і засвітилася – від рогу прямо на неї мчало розкішне «мазераті». По гальмах! З «мазераті» вийшов красно неголений хлопець років двадцяти з лишком, джинси порепані, сорочина баксів на п’ятсот тягне. До Люби. Обійняв. По рудому волоссю долонею провів. На вушко щось прошепотів.
– Макаре, наша Люба злигалася з метросексуалом, – сказав Гоцик без добра.
– Класна тачка, – відповів Макар. У очах вісімки з номера «мазераті» плигають, як суцільна гнітюча нескінченність.
Ніч без зірок
Набережною в бік Печерська мчало «мазераті». Люба усміхалася на сидінні поруч із водієм, тим самим красно неголеним хлопцем років двадцяти з лишком, і якби Макар із Гоциком були зараз поруч, то нарахували б у хлопця принаймні три, на їхній погляд, недоліки – по- перше, він був не просто вродливим, а вродливим по-нетутешньому, наче прилетів з іншої планети, по-друге, нелогічно молодим, як на власника дорогої тачки, по-третє – і це головне! – від хлопця пахло тією самою туалетною водою від Кароліни Геррера, яка давно скінчилася у Макара з Гоциком.
Люба мружила очі від тисяч вогнів, що мчали на «мазераті» і миттєво зникали позаду.
– Максе… – розсміялася. – Чому мчимо? Це ж наш час… Він пролітає… Я навіть не встигаю…
– Батьки чекають, – відповів Макс, не відриваючи від дороги погляду. – Мама, мабуть, приготувала свій фірмовий пиріг. Знаєш, чому він фірмовий? – розсміявся. – Вона просто не вміє пекти нічого, крім яблучного пирога.
Вона вдихнула глибоко, очима навкруги нервово.
– Така ніч… А ми мчимо. Мчимо, та недвижні. Сидимо і летимо вперед. Яка дурня! А ще я так хочу пити!
Макс на Любу крадькома.
– Дарма ти нервуєшся. У мене чудові батьки.
